Читати книгу - "Фіолетові діти"

Порожнеча… Яку хочеться заповнити… Аби її тільки не було. Роботою, непотрібними друзями, тупими телепередачами. Чим завгодно. Тільки відволіктися… Бо вона лякає десь навіть на рівні підсвідомості. Це як рефлекс самозбереження, вироблений роками. Нещодавно я почала помічати в собі оцю гарячкову спробу запхати в себе що завгодно, аби заповнити чимось свій час — щоб не думати… Про щось дуже важливе… Що існує за порогом цієї порожнечі. На тім березі річки, ім’я якій — небуття…

Та порожнеча знову й знову вигулькує знаком питання. І здається, відповідь поряд. Поряд — за тоненьким склом. Треба тільки віднайти необхідні слова, чи образи, чи спомини… І все відкриється…

Я кружляю навколо своїх здогадок і, здається, ось-ось піймаю щось дуже важливе. Щось таке, що дуже важко сформулювати. Дуже мені потрібне. Що я нібито давно знаю, але якось забула. Згадати… Розгадати… Силкуюся, напружуюся… Але дарма. Хвилі емоцій, бурхливі, некеровані, заливають мій внутрішній світ то розпачем, то злостивістю, то безсиллям… Я марно намагаюся заспокоїтися. Мої думки все женуть та женуть мене вперед. Чи по колу? І немає цьому кінця…

Розслабитись. Тіло робиться легким. Його зовсім немає.

Заспокоїтись. Емоції віддзеркалюються в океані спокою і пропливають хмаринками через мене. Емоції щезають.

Звільнити мозок. Думки летять, як маленькі комети. Я їх не тримаю. Хай летять. Пропускаю їх через себе. Думки зникають.

Я — чиста свідомість.

Спалах. Жовтий спалах.

Світ — це гармонія. Я знаю.

…Я ще дитина, біжу кудись вулицею. Літо. Тінь від листя клену. Сонце, ласкаве гаряче літнє сонце. Блакитне, вицвіле небо. І раптом зупиняюся. Не можу пояснити, що це: світ якось в одну секунду змінюється. Все майже так, як було. Але зовсім по-іншому. Все цієї миті є ПРАВИЛЬНИМ. Все на своєму місці. Ніяких протиріч. Все як має бути. Яке ЩАСТЯ! Потім клац — повертається звичайний світ. Сяйво від побаченого залишається слабкими спалахами…

Світ — це гармонія. Я знаю.

Я це знаю, я буду пам’ятати.

Щось важливе треба пам’ятати.

Пам’ятати.

Згадати.

Що?

Настала зима. Перший сніг уже встиг потанути, і чорно-брунатні плями від торішньої трави вигулькують із залишків сірого снігу голими залисинами. Кольори ніби вицвіли. Дерева і будинки плавають у тумані, наче Летючі Голландці. Як можна любити зиму? Холодно, сіро і зовсім невесело. Найогидніше, коли випадає сніг, а потім перетворюється на багнюку, кольором схожу на сіру брудну воду, яку разом із рештками піни випльовує пральна машина.

Я дивлюся у вікно в холі школи і мерзлякувато кутаюся у широкий шарф. Уроки першої зміни вже закінчилися. Діти поспішають додому. Вони вихлюпуються зі школи, як веселі різнокольорові мильні бульбашки, що повільно розчиняються у вилинялому сірому світі.

І тут на повній швидкості, з яскравою літньою карнавальною нахабністю, до школи під’їжджає червоне спортивне авто. Розвертається і зупиняється просто попід вікном. Дверцята хвацько відчиняються вертикально вгору — і з машини виходить симпатичний синьоокий хлопець. Він одягнений у червону спортивну куртку, потерті джинси та шкіряну бейсболку. Відчувши мій погляд, хлопець озирається на мене у вікно, і його лице на мить осяює усмішка. І яка усмішка! Будь-який голлівудський актор вдавився би від заздрощів. Хлопець випромінює такі флюїди привабливості, які чутно навіть крізь скло. А надворі на декількох дівчат вони діють, як цунамі: дівчата приголомшено зупиняються і зачаровано проводжають хлопця поглядами. У його зовнішності є щось знайоме… Звідки я його знаю? Та ні, він занадто яскравий, щоб я могла його забути, якщо він мені колись зустрічався.

Йому назустріч зі школи вибігає дівчина та кидається в обійми. Цю дівчину я вже точно впізнаю. Безпомилково. Це — Майя Верболаз.

Зненацька біля мене виростає Гюрза і, посіпуючи носом, невдоволено каже:

— Дарино Миколаївно, добридень! Де ви є? Вас ніяк не можуть знайти. Секретарка вже всі ноги збила. Вас уже втретє кличуть до телефону. Будьте люб’язні, підійдіть до вчительської.

— Я… — намагаюся захиститися, але Гюрза, змірявши мене зневажливим поглядом, вже гордо крокує повз мене, презирливо похитуючи стегнами.

Заходжу до вчительської, слухавка лежить біля старезного, ще з диском, телефону. Прикладаю до вуха.

— Алло! Дарина Миколаївна слухає!

— Доброго дня! Вас турбує професор Верболаз. Іван Григорович. Ви мене пам’ятаєте? Кх‑х.

— Так, — ледве встигаю вставити.

— Я батько Майї,— командирським тоном веде далі він. — Може, це у вас викличе здивування, але мені необхідно зустрітися з вами. Дещо обговорити. Кх‑х. Скажіть, ви не змогли б приїхати до мене на дачу?

— Так, але… — пробую зупинити його натиск і зрозуміти, що до чого. Та він не дає мені оговтатися:

— Не хвилюйтеся, я пришлю за вами машину до школи. Коли закінчується ваш робочий день?

— О третій, — спантеличено відповідаю і знову хочу втулити слово, — але ж…

— Добре, — впевнено продовжує Верболаз. Таке враження, що моя думка — це останнє, що його цікавить: — На вас чекатиме моя машина з водієм. Сіра «Тойота». Кх‑х. До побачення!

В слухавці чуються короткі гудки: ту-ту-ту-ту… Оце так справи… Мабуть, доведеться їхати…

Дача професора Верболаза за містом, та подорож виявляється не такою вже й довгою. Десь за півгодини водій, мовчазний