Читати книгу - "Оповіда́ння"

Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа.

- Ось полюбуйтеся, що вона пише мені за вас! - пробігши очима скілько рядків, він став читати вголос: - «По крайней небрежности в его костюме, по манере держать себя, я не могла предположить в особе этого молодого человека нашего нового учителя. Принявши его за одного из тех опустившихся на дно особ, которые под видом бывших студентов, учителей и других интеллигентов попрошайничают по домам, я соответствующим образом приняла его, чему он, по-видимому, нисколько не удивился».

Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.

- Ну, тепер зрозуміли? - звернувся інспектор до Малинки.

По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.

- Тепер я мушу вас звідсіль перевести - розумієте: мушу! - казав інспектор.- Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві,- і я не можу не вволити її прохання.

Ну, та ви дуже не горюйте,- казав він трохи згодом.- Друга школа буде трохи гірша за цю, проте...

Інспектор глянув на простувате лице Малинки.

- Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку,- добавив він стиха,- сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...

Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків.

ВОЛОШКИ

Глибоко увійшли в стіни маленькі вікна. Крізь мутні шибки тихою задумою пробивається синє боязке проміння, білою хусткою впало додолу й на стіл, на сивий килим. Із затінку над столом посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку та м’яті. На столі з-під рушника виглядає житній хліб, дерев’яна сільничка, а рядом з ними темніє пучок свіжих кучерявих польових волошок. Тихо в хаті. На полу коло напільного віконця спить мати. Коло печі під благенькою рядниною лежить на долівці дівчинка Устина.

Пізно вже, а їй не спиться. Вовтузиться, розкривається, тоненькі рученята за голову закидає, водить розплющеними очима по хатній прозорій темряві і щось вимарює собі. То соромливо всміхається, то мрійно зведе перед собою засмучені очі й шепоче щось губами. Відразу здерла з себе ряднину, проворненько схопилася й побігла до столу. Схилилася над волошками і стала квітку до квітки чепурненько складати в букет. Далі пішла до дверей, заторохтіла горщиками, водою заплюскотіла.

Мати на полу перестала сопти, підвела з подушки голову.

- Що ти там пораєшся? - промовила вона хрипко.

- Та нічого... спіть собі! - тихо одмовила дівчинка.

- Вечеряти вдруге збираєшся, чи що? - допитувалась мати.

- Та нічого - кажу ж вам! - нетерпляче заспокоювала її дівчинка.- Волошки поставила в воду, щоб не зів’яли до ранку,- сказала спокійно далі.

Мати позіхнула.

- Возиться з ними, немов справді з чим путнім. Спала б краще.

Устина мовчала.

- Що ж, хоч десять копійок дасть тобі за них? - ліниво спитала мати, протираючи рукою очі.

- А... одчепіться! - здвигнула плечем Устина.- Вам усе б тільки гроші та гроші!..

- А що ж - хіба ото даром стільки лазила та ячмінь толочила! Хоч він твій учитель, та за те ж йому гроші платять... Хай і він платить.

- Не ваше діло! - грубо одрізала дівчина.

- Ну, ну! Ти не дуже мені... а то будуть у помийниці твої волошки! - посварилася мати.

- Аякже...- спокійно одмовила Устина.

Мати замовкла, голосно позіхнула й повернулася до стіни. В хаті знову стихло. Устина принесла й виставила на вікні проти місяця глек з волошками, потім пішла й лягла. Поклавши щоку на долоню, вона боком дивилася на вікно.

Сині волошки проти місяця ще більше синіли, затуляючи собою мало не все вікно. Волохата тінь од їх упала на стіл. Немов аж потемнішало в хаті од їх, покращало... А за ними видко через вікно місяць у далекому небі; до його боязко крадуться волохаті з білими крайками хмаринки, немов рибки на огонь плинуть...

Очі склепаються...

- А-ги!.. Держи!.. Лови!..- зчинився галас під хатою. Затюкали, заверещали, ногами затупотіли. Затріщав тин на городі, щось шугнуло в гудину, зашуміло зеленням і бігло до дверей. За ним - свист, регіт...

Устина кинулася, як метіль, до вікна.

- Мамо! Мамо! - швиденько, крізь сльози, стала вона будити матір.- Мамо! Ось просніться!

- А що там? - жахнулася зо сну мати.

- Не чуєте?.. Здається, знову парубки впіймали Мари-ню! - з болем промовила Устина й заплакала.

Заторигало щось сінешніми дверима - сильно, нетерпляче.

Мати зірвалася з постелі і в сорочці, з розпущеною косою, як молода, метнулася в сіни.

Заторохтів засов, зарипіли двері, потім знову хряснули, зачинились. Знову грюкнув засов, аж завищав. Схлипуючи й важко дихаючи, в хату вбігла дівчина, розпатлана, розхристана; спідниця зсунулася із стану й волочилась по долівці, крізь розпанаханий рукав сорочки світить голе тіло. Слідом за нею - мати. Під хатою загомоніли парубочі голоси... регіт, непотрібні слова... Щось скілько разів торигнуло дверима. І мати й дочка видерлись на піл, рядком прищулились до вікна, пильно і мовчки вдивлялися на двір. Устя стояла в кутку коло печі, ламала руки й тремтіла. В хаті - немов вимерли всі... Гомін з-під хати одходив далі, тихішав, потім зовсім не стало його чути. Тоді обидві злізли з полу.

- А, бодай ви головою понакладали, бузовіри прокляті, анахтеми, погибелі на вас немає! - почала клясти мати, звертаючись до вікна.

Мариня тим часом поправляла косу, одежу на собі.

- Побили? - звернулась до неї мати.

- Не били. Спідницю, здається, розірвали. Насилу вирвалась: хотіли, мугиряки, косу одрізати,- вже спокійно розповідала Мариня.

- Коли б таки остригли, коли б дав бог! - промовила Устина, зціплюючи рученята.- Бо доки вже будеш ходити, доки будеш страмити...

Сльози знову забриніли в її голосі.

- А тобі яке діло? - злісно звернулась до неї сестра.- Ти краща, то й мовчи. Побачимо, що з тебе ще вийде! - додала вона, розв’язуючи зубами узол у подолі сорочки.

- Через тебе, ледацюго, може, й мене люди