Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Тепер можна було вийти нагору, подивитися, що там діється, чи заспокоївся врешті набожний старий капітан? Крутояр поклав руку на опасисте плече Бунча, і той відчув його потиск. Так, ми в нелегкій ситуації, але панікувати — то ще гірше. Вперед і тільки вперед!

В капітановій рубці все та ж ділова атмосфера. Пабло стоїть за кермом, видивляється в далекі повороти річки. Слава богу, минулося. Він, який звик до всяких несподіванок, і то розгубився. І тільки коли суденце вибралося з небезпечних місць, зітхнув полегшено і всміхнувся.

— Свята діва Аточська, не позбавляй нас своєї благості, - шепочуть сухенькі губи старого капітана. — Не віддавай нас нехристам. Оце останній раз я плаваю по цих клятих водах. Годі. Не хочу таких заробітків, не хочу таких грошей.

“Голіаф” усе далі забирається вгору по річці. Люті напасники майже зникли з поля зору. Все щасливо скінчилося. Капітан Пабло може тепер вгамувати свої побоювання і навіть пожалкувати, що так похапцем багато чого наобіцяв діві Аточській: не плавати, не заробляти, не потикатися в ці місця!.. Дурень він та й годі. Кінчилося — і квит. “Голіаф” на свободі, “Голіаф” усе може і на все здатний…

А втім, стривай!

Щось наче скоїлося з машиною. Мовби хтось сіпнув суденце, схопив і не пускає.

Сильвестр визирає з моторного відділення, обтирає паклею руки, його плескате з качиним носом обличчя чимось стривожене.

— Сильвестре, що там?

На замазюканому мулатовому лиці винувато поблискують великі мигдалеві очі, губи ворушаться безгучно і майже нечутно. Гарний парубок, надійний, відданий. Інша річ — Фернандо, хирлявенький, гостроносий, з недобрими очима, що наче винишпорюють щось, придивляються, де можна схопити ласий шматок. Фернандо — пташка з поганої зграї. Ось і зараз не знати, де він заховався, в яку шпарину заліз.

— Так що там такого, Сильвестре? — питає капітан Пабло.

— Погано ідемо, капітане.

— Дай повний хід.

— Я й так витиснув усе, сеньйоре капітан…

Очі капітана Пабло втуплюються в берегову смугу, і раптом жах проступає в його сірих, вицвїлих зіницях. Капітан Пабло помічає, що берег спинився, спинилися високі пальми, спинилися завислі над водою ліани, потворні корчі на шумовиннях… Отже, “Голіаф” теж спинився.

Капітан Пабло збігає в трюм. Що сталося з мотором? Він бере важіль передачі, переводить уперед, вмикає вал гвинта і прислухається до шумів під днищем. Корабель рвучко сіпається вперед, але не може зрушити з місця.

Здогадки, одна страшніша за іншу, проносяться в голові Пабло: “Сіли на мілину. Зламали гвинт. Уперлися в корч”. Капітан гарячково дошукується відповіді, що може врятувати їх від смертельної небезпеки.

— Сильвестре… Ми, здається…

Високий мулат, піднявши брови, нерухомо завмер біля мотора. Для нього капітан Пабло — другий бог, якому він підкоряється душею й тілом. Що каже сеньйор капітан?

Небезпека напружує кожен м’яз у тілі капітана Пабло, робить цього чоловіка невпізнанно вольовою, рішучою людиною.

— Гвинт! — каже він з холодною рішучістю, немов цим словом хоче затаврувати свого найлютішого ворога.

— Так, сеньйоре капітан, гвинт заплутався в ліанах, — кволо погоджується Сильвестр.

- Індіяни близько. Це їхня робота. Старий прийом. Ліанова перепона через ріку. Корабель попав у неї, мов риба в сіті.

Треба щось робити, рятуватися якнайшвидше. В них лишилося не більше чверті години. Коли індіяни наздоженуть їх, то вчинять з “Голіафом” все, що завгодно.

У трюмному відсікові відбувається коротка нарада, позповівши все, як є, капітан Пабло безпорадно схиляє голову і жде якусь мить, що скажуть пасажири.

— А хіба не можна пірнути під корму і розітнути ліани? — питає географ.

— Хто ж пірне? Тут, сеньйоре, не штука й кайманові на зуби потрапити. — Сильвестр боїться води гірше, ніж самого диявола.

Вода забрала його старшого брата й обох синів. Він гадає, що у воді людину чекає вірна смерть.

— Смерть там! — вимовляє терпким, глухим голосом Крутояр, що саме визирнув з дверей і пильно дивиться в далечінь, на крихітні цятки індіянських пірог.

— Свята мадонна, що ж робити? — нервує старий Пабло.

— Ви пробували підняти корабель мотором?

— Пробував, сеньйоре. Мало не порвав машину. Нічого не допомогає.

— Ще раз спробуйте!

— Даремно, сеньйоре.

Стає тихо, як у судний час. І кожному раптом прокльовується в серці тоскне передчуття страшної розв’язки. Немає порятунку, немає сили, яка б звільнила їх з безглуздої ліанової сітки.

Переляк, холодний жах опановують кожним, немов отрута.

Парка надрічкова тиша вливається у відчинені двері. Тиша ця найстрашніша. Вона нагадує, що скоро її розітнуть крики, прокльони. Тиша ця, немов провісник грози, відбила у собі всі страхи і всі небезпеки.

Капітан Пабло спроквола піднімає руку і тягнеться пальцями до чола, щоб сотворити хресне знамення. Все обірвалося в ньому, все заглухло. Кінець! Якщо сеньйори не здатні зарадити лихові… Якщо вони… Капітан Пабло підносить пальці до чола, і враз… його рука опускається. Перед ним стоїть милий, добродушний сеньйор Самсонов. Він йому щось говорить, він мало не кричить йому в лице. А капітан Пабло не може втямити жодного слова з швидкої балачки Самсонова. Але серцем своїм він збагнув уже, що Самсонов знайшов якийсь вихід.

Так, Самсонов знайшов вихід.

Крутояр витлумачує капітанові те, що допіру сказав молодий географ. Йому потрібна міцна линва. Довга линва і ніж. Краще тесак, мачете. Він спробує пірнути під корму і зірвати ліани.

Капітан Пабло безгучно повторює в душі кожне слово: зірвати ліани… довга линва… зараз же… негайно…

Линва є. Капітан Пабло біжить на корму і приносить товстий канат. Найнадійніша