Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Мій батько дуже цікавився магією і цирковими фокусами — він хотів розібратися, як усе це працює. Він знав, наприклад, як читають думки. Його дитинство минуло в маленькому містечку Патчог на Лонг-Айленді. Якось по вулицях розклеїли афіші, що наступної середи виступатиме чоловік, який уміє читати думки. Афіша казала, що хай які-небудь поважні містяни — мер, суддя або банкір — сховають де-небудь п’ятидоларову купюру — маестро маг її привселюдно знайде.

Коли чарівник приїхав, люді зібралися подивитися, як він це зробить. І от він бере за руку банкіра й суддю, які сховали купюру, і йде з ними по вулиці. Доходить до перехрестя, повертає на іншу вулицю, потім ще раз повертає, доходить до потрібного будинку. Заходить, тримаючи їх за руки, у будинок, піднімається на другий поверх, заходить у потрібну кімнату, підходить до письмового столу, відпускає їхні руки, відкриває потрібну шухляду — а там лежить п’ятидоларова купюра. Це вражало!

У ті часи отримати хорошу освіту було важко, тому мого батька віддали в науку до цього телепата. Ясна річ, якось після уроку мій батько спитав, як магові вдалося знайти гроші, не знаючи, де вони лежать.

Той пояснив, що треба взяти людину за руку, але не стискати її, тримати вільно. Коли йдеш, треба трошки похитуватися. Доходиш до перехрестя, на якому можна піти прямо, повернути направо або наліво. Відхиляєшся трошки вліво. Якщо цей напрямок неправильний, ти відчуваєш легенький опір, бо людина, яку ти тримаєш за руку, не очікує, що ти підеш цим шляхом. А коли йдеш правильною дорогою, такого опору не відчувається, бо люди очікують, що ти зможеш знайти купюру. Тому треба завжди трохи похитуватися, відчути, в якому напрямку не виникає опору, і туди йти.

Батько розповів мені цю історію і додав, що, на його думку, для такого фокусу все одно треба багато практикуватися. Сам він не пробував.

Пізніше, навчаючись у Принстоні, я вирішив спробувати цей трюк на хлопцеві, якого звали Біл Вудвард. Якось я заявив, що вмію читати думки і можу сказати, про що він думає. Я велів йому піти в «лабораторію» — велику кімнату, заставлену столами з різним обладнанням, електричними схемами, інструментами, всякою всячиною, — вибрати який-небудь предмет і повернутися назад. «Тепер, — кажу, — я прочитаю твої думки і приведу тебе до цього предмета».

Він пішов у лабораторію, вибрав певний предмет і вийшов. Я взяв його за руку і почав похитуватися. Ми пройшли по одному проходу, потім по іншому — прямо до потрібного предмета. Ми повторили фокус три рази. Першого разу я вийшов прямо на потрібний предмет, а він лежав посеред купи інших. Удруге я правильно визначив місце, але на кілька сантиметрів помилився з предметом — показав на інший. Третього разу не вийшло взагалі. Але все працювало краще, ніж я думав. Це було дуже просто.

Коли мені було років двадцять шість, ми з батьком якось поїхали в Атлантик-Сіті, де проходив великий ярмарок з атракціонами. Батько пішов у якихось справах, а я вирішив подивитися на читача думок. Він сидів на сцені в мантії і величезному тюрбані, спиною до глядачів. Йому асистував маленький хлопчик, який бігав по залу і казав щось типу:

— О великий майстре, якого кольору цей блокнот?

— Синього! — відповідав великий майстер.

— А як, вельможний пане, звуть цю жінку?

— Мері!

Якийсь хлопець встав і спитав:

— Як мене звати?

— Генрі.

Я підвівся і сказав:

— А як мене звати?

Він не відповів. Цей інший хлопець явно був підставний, але я не міг зрозуміти, як телепат виконує інші фокуси, наприклад, угадує колір предметів. Невже в нього навушники під тюрбаном?

Зустрівшись із батьком, я розповів йому про цей атракціон. Він сказав: «У них є код, але я не знаю який. Ходімо глянемо».

Ми повернулися до цього шатра, і батько сказав: «Ось п’ятдесят центів. Сходи-но в оту будку і дізнайся свою долю. Зустрінемося через півгодини».

Я розумів, чому він так робить. Батько збирався розповісти телепату якусь історію, і краще буде, якщо поруч не крутитиметься син зі своїми «ахами» і «охами». Тож батько акуратно прибрав мене з дороги.

Повернувшись, він розповів мені код: «“О великий майстре” — це синій. “О всемогутній”, — зелений і т. д.». Батько пояснив: «Я підійшов до нього після виступу і сказав, що колись виступав у місті Патчог. У нас, мовляв, теж був код, але не такий складний — менше чисел і кольорів. Я спитав, як йому вдається тримати в голові стільки інформації».

Телепат так пишався своїм кодом, що сів і розповів батькові, як усе працює. Мій батько був професійним продавцем. Він умів влаштувати таку ситуацію. Я-от не вмію.

У дитинстві в мене була лабораторія. Не в тому сенсі, що я щось вимірював чи проводив важливі експерименти. Я грався: зробив якось моторчик, придумував усякі штуки, які працювали на фотоелементах, грався із селеном — словом, увесь час у ній колупався і бавився. Розраховував параметри для лампового блоку, низки вимикачів і лампочок, які я використовував як резистори для регулювання напруги. Але все це я робив з якоюсь практичною метою. Я ніколи не проводив «чистих» експериментів.

Ще в мене був мікроскоп, я дуже любив розглядати всякі штуки. Це вимагало терпіння: я клав що-небудь під скельця і міг розглядати його годинами. Я спостерігав багато цікавих речей, як і всі, у кого був мікроскоп: наприклад, як по скельцю повільно повзе діатомова водорість.

Якось я спостерігав за парамецієм9 і побачив щось, чого не було в підручниках — не те що у шкільних, навіть в університетських. Підручники завжди спрощували реальність і описували світ не як він є, а як він має бути. Про поведінку найпростіших організмів там пишуть у такому стилі: «Парамецій — найпростіший живий організм з примітивною поведінкою, за формою нагадує туфлю. Він рухається, поки не вдариться у щось, повертається на певний кут і знову рухається».

Це не зовсім так. По-перше, як усі знають, парамеції час від часу спарюються між собою — вони зустрічаються й обмінюються ядрами. Як вони