Читати книгу - "Координати чудес, Роберт Шеклі"

Кармоді дивився на це все, прогулюючись удвох із Виграшем — казанком у руці, — із сумом згадуючи свою далеку домівку, як раптом позаду шелеснула гілка. Вітру не було, а всі ведмеді купалися в ставку. Кармоді поволі обернувся, знаючи, що там щось є, але не бажаючи з ним зустрічатися. Щось там і справді було. Істота в бахматому сірому космічному скафандрі з пластику, в черевиках як у Франкенштейна, в прозорій бульбашці шолома і з добрим десятком інструментів, зброї та приладів, що теліпалися біля пояса.

Кармоді у цій прояві одразу розпізнав землянина — хто ще міг так вирядитися! Позаду і правіше від землянина була ще одна постать, стрункіша і в схожому одязі. Кармоді одразу розпізнав у ній земну жінку, до того ж доволі привабливу.

— Господи! — вигукнув Кармоді.  — Як це вас, люди добрі, занесло саме сюди?

— Не так голосно! — просичав землянин.  — Дякувати Богові, ми вчасно встигли. Але боюся, що найнебезпечніше ще попереду.

— У нас є хоч який-небудь шанс, тату? — запитала дівчина.

— Шанси є завжди, — з похмурою усмішкою відповів чоловік, — хоч я на них не покладався б. Та доктор Меддокс усе ж якось зарадить.

— У нього розумна голова, правда, тату? — запитала дівчина.

— Ще б пак, дівчинко, — лагідним голосом відповів чоловік.  — Док Меддокс не має собі рівні. Але на цей раз він, тобто ми, задалеко зайшли.

— Я певна, що ми не зіб’ємося з шляху, — сказала дівчина з безтурботністю, від якої щеміло в серці.

— Мабуть. Так чи інакше, ми ще покажемо, що й у нас є лій у голові.  — Він обернувся до Кармоді, риси його обличчя посуворішали.  — Сподіваюся, приятелю, що ти цього вартий. Троє людей важать життям заради тебе.

На таке важко було щось заперечити, та Кармоді й на думку не спадало заперечувати.

— Всі за мною, слід в слід, швидко на корабель, — скомандував чоловік.  — Док Меддокс видасть нам оцінку становища.

Витягши з-за пояса тупорилий пістолет, чоловік попрямував через ліс. Дівчина пішла за ним, кинувши Кармоді підбадьорливий погляд через плече. Кармоді рушив за нею.

— Гей, постривайте хвилинку, що все це означає? — спитав Кармоді, крокуючи через ліс за людьми в скафандрах.  — Хто ви такі? Що ви тут робите?

— Лишенько! — зашарівшись, вигукнула дівчина. Ми так забігались, що навіть не назвали себе! Ви, певне, маєте нас за несосвітенних нечем, містере Кармоді!

— Ну що ви, — чемно заперечив Кармоді.  — Та все ж мені хотілося б знати… себто дізнатися… ну, ви знаєте, що я маю на увазі.

— Звичайно, знаю, — сказала дівчина.  — Я — Авіва Кристіансен, а це мій батько — професор Ларс Кристіансен.

— Без «професора», — грубувато сказав Кристіансен.  — Називайте мене просто Ларс, або Кріс, або як вам іще заманеться.

— Ну досить, тату, — з напускною вередливістю сказала Авіва.  — До речі, містере Кармоді…

— Мене звати Том.

— Нехай Том, — поправилася Авіва, мило червоніючи.  — Так про що я? Ага, тато і я пов’язані з ЗАМП, тобто Земною Асоціацією Міжзоряного Порятунку — контори в Стокгольмі, Женеві й Вашінгтоні, округ Колумбія.

— Боюсь, що ніколи не чув про цю організацію, — признався Кармоді.

— Нічого дивного, — заспокоїла Авіва.  — Земля тільки ступила на поріг міжзоряних досліджень. А нові джерела енергії, що набагато перевершують відомі вам примітивні атомні установки, що й дотепер не вийшли за стадію експерименту в будь-якій земній лабораторії. Та незабаром космічні кораблі, пілотовані землянами, полетять до найвіддаленіших куточків Галактики, і тоді настане нова ера міжнародного миру й співробітництва на нашій втомленій старенькій планеті.

— Настане? — перепитав Кармоді.  — Як це?

— Бо вже не буде через що воювати, — пояснила Авіва, трохи задихавшись, бо якраз продиралася крізь низький підлісок.  — У Космосі, як ви могли зауважити, незліченна кількість світів, великий простір і для всіляких соціальних експериментів, і для всього, що лише заманеться. Так що людська енергія знайде вихід назовні, замість марнуватись у земній колотнечі, що набуває форми катастрофічних винищувальних війн.

— Мала вам торочить що треба, — сказав Ларс Кристіансен своїм хрипким, дружнім, переконливим босом.  — Може, й плеще, як вітрогонка, але вона в мене доктор філософії й нахапала півкопи вчених ступенів для підтримки своїх теревенів.

— А мій татусь розмовляє, як шибеник, — спалахнула Авіва, — хоч у нього в шухляді три Нобелівські премії.

Батько й дочка обмінялися поглядами, в яких світилися одночасно і виклик і ніжність.

— Хай там що, — вела далі Авіва, — але все й справді так чи, радше, стане таким через кілька років, і все це завдяки докторові Меддоксу, з яким ви незабаром познайомитеся.  — Авіва повагалася, відтак додала притишеним голосом: — Гадаю, що не викажу великої таємниці, коли скажу вам, що доктор Меддокс- е-е… мутант.

— Дурниці! Не треба боятися цього слова, — гримнув Ларс Кристіансен.  — Мутант може ні в чому нам не поступатися, а щодо доктора Меддокса, то він узагалі десь у тисячу разів перевершує нас!

— Власне, доктор Меддокс обгрунтував і здійснив наш зоряний політ, — вела далі Авіва.  — Розумієте, він прозирнув у майбутнє (як це йому вдається, не знаю) і дійшов висновку, що незабаром, коли в недалекому майбутньому відкриють дешеву, невичерпну енергію в безпечній транспортабельній формі, космічні кораблі з’являтимуться скрізь! І багато люду поспішить у космос без належного обладунку, або без навігаційних приладів, або ж без…

— Дурні недопечені, — сухо прокоментував Кристіансен.

— Тату! Все одно тим людям потрібна буде допомога. А Галактична Рятівна Патрульна Служба з’явиться лише через (він дуже