Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пригода опівночі. Однієї дощової осені" автора Андрій Гуляшки. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 70
Перейти на сторінку:

— Ракіп Колібаров, — повторив замислено лікар.

Потім він покліпав очима, ніби намагаючись щось пригадати. А я подумав: чому ім'я Ракіпа Колібарова примушує людей замовкати?

Лікар розпростав плечі і подивився на свій годинник. Було близько п'ятої.

— Анастасію, — сказав він, — піди в сусідню кімнату до товаришки Ірини Теофілової. Попроси її пояснити тобі дещо, а після роботи я по тебе зайду. Гаразд?

— Звичайно! — сказав я. І захоплено додав: — Неодмінно чекатиму вас.


У сусідній кімнаті стояло два письмових столи. За кожним сиділа молода жінка. Коли я зайшов і зупинився біля дверей, вони одночасно підвели голови і зацікавлено глянули на мене.

Хтозна-чому, можливо тому, що була спека, я стояв біля дверей і мовчав. Дивився на ту жінку, що сиділа ліворуч, і не міг відвести очей од її обличчя. Що це було за обличчя! Мені здавалося, ніби я дуже добре знаю його і разом з тим розумів, що воно вперше промайнуло перед моїм поглядом, як малюнок з ілюстрованої книги. Ах, так! Коли б не спека, я, звичайно, одразу догадався б. Це обличчя було схоже на портрет епохи Ренесансу: пишне чорне волосся, чорні брови і вигнуті вії мадонни з великими світлими, як південне небо над Видлою, очима. Тільки південне небо над Видлою — прозоро-синє, а ці сині очі мали мармуровий блиск — сяяли, мов флюорит, але були непроникні.

Жінка ворухнула плечима і повільно підвелася з стільця. Тепер я бачив усю її постать. На зріст вона була височенька. В неї були округлі плечі і високі груди. Все в ній ніби випромінювало зрілу принаду, раннє літо жіночої краси.

— Що вас цікавить? — спитала вона і спокійно зміряла мене очима з голови до ніг.

— Мені потрібна товаришка Ірина Теофілова, — пояснив я і кашлянув, бо мені дуже хотілось пити.

Жінка кивнула головою, але я не зрозумів, що вона хоче цим сказати, і тому залишився біля дверей.

Тоді з-за стола, який стояв праворуч, підвелася друга жінка. Така ж на зріст, як і перша. Повинен признатися, що й вона справила на мене дуже приємне враження. Тільки волосся в цієї жінки було каштанове і виглядала вона худішою. В її карих очах не було нічого незвичайного, але мені здалося, що вони дивляться надто сміливо і навіть задирливо. На відміну од першої жінки, руки цієї було більш оголено, а виріз плаття, яке утворювало красиву складку на грудях, зроблено глибший.

— Ви, товаришу, приїхали з периферії? — спитала вона, хтозна-чого мацаючи рукою брошку на грудях. Блискучу прикрасу було приколото саме там, де на платті лягала красива складка.

— Так, я приїхав з периферії, — відповів я. — З Триграда. — І в свою чергу спитав: — А як ви про це догадались?

Такою була моя перша зустріч з персоналом лікаря Петра Тошкова. І Теофілова, і Чавова люб'язно почастували мене водою і розповіли чимало цікавого. Але більше говорила Христина Чавова. Вона сказала, що в мене гарний смуглявий колір обличчя і що синій галстук дуже пасує до моїх голубих очей. На цьому місці нашої розмови Ірина Теофілова всміхнулась підкреслено поблажливою усмішкою. Очевидно, у Теофілової суворіша вдача. Та я більше розмовляв з друкаркою. Вона розповіла мені, що їхня профорганізація розвиває активну діяльність, внаслідок чого для службовців Центру влаштовано зручну душову, яка міститься на горищі.

— Ви теж можете користуватися нею, оскільки вас відряджено в наш відділ, — запропонувала мені Чавова. — Хочете, я покажу вам, де вона?

Тут Ірина Теофілова знову всміхнулась.

У цю мить в кімнату ввійшов лікар Петр Тошков. Сорочка на ньому тепер була застебнута. Під білим піджаком виднівся товстий шерстяний пуловер. Це мене страшенно здивувало.

— Анастасію, — сказав мені лікар, — робота закінчилась. Треба йти.

Я ввічливо попрощався з Чавовою, а Ірині холодно кивнув головою. Лікар Петр Тошков зробив навпаки: він зневажливо кивнув Чавовій, а Іринину руку, як мені здалося, затримав у своїй лапі.


Ще кілька сторінок, і я поступлюсь місцем Абакумові, який доведе цю розповідь до кінця.

Коли ми вийшли на вулицю, лікар попросив мене трохи почекати, а сам шмигнув на подвір'я будинку. Я залишився один і, хоч стояв біля центрального входу в установу, почував себе досить пригнічено. Я думав: коли б зараз вийшла друкарка Чавова і сказала мені: «Товаришу Буков, чи не хочете прогулятися зі мною?» або «Чи не проведете мене додому?», — я неодмінно погодився б. Кінець кінцем, треба ж якось згаяти час. Поки я так думав, Чавова справді вийшла. Вона весело розмовляла з якимсь хлопцем і не помітила мене.

Проводжаючи її поглядом, я раптом почув страшенну тріскотняву. До під'їзду з гуркотом під'їхав на червоному гримкому мотоциклі лікар. Він владно махнув мені рукою.

— Сідай ззаду! — гукнув крізь шум мотора. — Я повезу тебе на водоймище Іскир.

Чавова так і не помітила мене. Отже, я був вільний і міг іти, куди заманеться. Але в цю мить згадав про Абакума.

— Товаришу Тошков, — сказав я, — у мене є приятель, археолог, я обіцяв…

— Візьмемо і його, сідай! — гаркнув лікар і притупнув ногою по бруківці. — Велике діло! Де він, твій приятель?

Я пояснив йому. Але машина помчала зовсім у протилежному напрямі. Я не знав, куди ми їдемо і де посадимо Абакума: в цьому мотоциклі, як і в усіх, було тільки одне додаткове сидіння.

Та згодом з'ясувалось, що я турбувався даремно. Хвилини через дві ми підкотили до гаража — дощаного сарайчика в дворі чотириповерхової будівлі. Лікар витяг звідти саме те, що нам було потрібно — коляску і доніс її до мотоцикла так легко, як я, наприклад, ношу свій лікарський чемоданчик.

Ми помчали до музею.

Абакум, якого мало що могло здивувати, цього разу був дуже збентежений.

— Ти археолог? — Лікар потис йому руку. — Браво! А я Петр Тошков, начальник цього хлопця. Сідай у коляску, повеземо тебе на водоймище ловити рибу.

Абакум

1 ... 21 22 23 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"