Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хе! Хе! Хе!
І замість танцюристів з'явилися співаки… Мелодія то рокітлива, то сумна. Хор співав і співав, а я не зрозумів анічогісінько, хіба що печаль і розпач.
Про це і зізнався своєму сусіду Роулінзу.
— Ви не помиляєтеся, містер, — мовив він. — Хор співає про те, як на Фунафуті падали бомби, а ще — про вітер, що розпорошив над островами атомний попіл.
— Хе! Хе! Хе! Сафенга малйа! — знову пролунало в Хижині.
— Тепер послухаємо Тапу Ліві,— шепнув мені Сем Роулінз.
— Хто це?
— Тубільний вождь, поет і музикант.
На середину Хижини вийшов тубілець. Він нагадав мені мого улюбленого композитора Білаша. Такий же мускулистий, статечний, натхненний і сповнений сил. Ось тільки одіння було вбоге: лише строката пов'язка лава-лава прикривала стегна. В руках Тапу Ліві тримав укулеле — схожий на мандоліну музичний інструмент.
І знову полилася журлива музика — пісня про атомний «сніг», пояснив мені Роулінз, та про те, як американці, висадившись на Фунафуті, кривдили остров'ян…
Пізно ввечері ми йшли додому.
«Нехай про війну вам розкажуть самі тубільці», — згадав я слова Сема.
Ось вони й розказали нам.
Розділ дванадцятийМЕНЕУА Й КОРДІЛІЯ
Степан, як і раніше, приготувавши мені поїсти, зникав на цілий день.
Уранці, перед сходом сонця, за ним заходив рибалка Теувіні.
— Стопа, воу! — гукав він знадвору.
— Зараз, зачекай, тама, — відповідав Очеретний, не одриваючи погляду від черпаків, у які наливав воду та клав дрібно покришену копру.
— Вистачить тобі, Васько, до самого вечора. Якщо ж закортить фруктів, сходи в гай — тубільці дадуть бананів.
— Гаразд, буде, як ти сказав, — відповів я.
Степан із своїм темношкірим другом біг до лагуни, де стояв, уткнувшись носом в кораловий пісок, катамаран.
Край неба на сході палав, ніби охоплений пожежею, і лагуна віддзеркалювала його огнисті барви.
З вікна було видно, як човен відчалює од берега, потім випливає на чисте плесо. Вода, спадаючи з весел, розпорошувалась на бризки — мовби хто кидав і кидав іскристі жарини.
Я знову замилувався дивною красою: ранковим умиротворінням гаю (птахів на коралових атолах майже немає, якщо ж і бувають, то не те знайоме нам галасливе птаство), високим безхмарним небом, тиховоддям голубої лагуни.
«Яка чарівність!» — думав я, всотуючи поглядом пурпур ранку, кожною клітиною відчуваючи його пестливу прохолоду.
І знову, вже вкотре, спало на думку: «Рай земний». Та перед очима раптом постали бачені недавно вирви од бомб і снарядів, клаптики городів серед корчуватих дерев, де, обливаючись потом, трудилися тубільці, почулася пісня острівного вождя й музики Тапу Ліві — про атомний смерч над атолами й зухвалих американських вояків із загону морської піхоти, хто, висадившись на Фунафуті, лиходіяв, зобижаючи остров'ян.
Спокою на світі немає, і поки кривда чинить своє, не шкодуючи простий люд — ні малого, ні старого, як же можна бути щасливим!
«Звичайно, в Америк і Європ є і гармати, і ракети, — подумав я. — Ними брязкають і залякують народ нелюди-мілітаристи. А ці діти природи, тубільці… Що вони, незахищені, можуть протиставити грубій силі? Нічогісінько, крім хіба що свого чулого серця, клопіткої праці, неголосної відваги у повсякденному борінні з океаном. Тож як нам усім треба оберігати світ од зазіхань злих і неситих!..»
Степан повертався смерком, розповідав про свою риболовлю. На відміну від інших рибалок, яким завжди очі засліплюють хвастощі, Очеретний, навпаки, прибіднявся, корчив із себе невдаху.
— Тієї риби — що кіт наплакав, — казав він.
— Поганий улов? — допитувавсь я.
— Не те щоб поганий, — відповідав, — а так собі: штук двадцять макрелей та тунців.
— Ого! — не стримував я подиву. — Одна ж рибина буває на півцентнера.
— Наші трохи менші — кілограм по п'ять-шість.
Він щоразу приносив з собою рибу, правда, невелику.
— Дрібна смачніша, — пояснював.
Ми вечеряли: на порізані шматочки сирого тунця або макрелі вичавлювали лимон; їли солодкувате таро, варені плоди хлібного дерева, що їх для мене передавав Теувіні. Словом, вечеряли по-полінезійськи.
Коли Степана не було вдома, я, аби згаяти час і не нудитися, брав зав'язаний у целофан записник і починав читати. То був щоденник, який напередодні своєї загибелі дав мені боцман.
Сумний життєпис (я до нього ще повернуся)!
Як це, мабуть, і трапляється з тими, хто за перо береться від випадку до випадку, Кузьмич розповідав про потаємне й наболіле — що найглибше запало в душу.
Виходить, він не раз уже плавав у цих широтах. А один рейс залишив у його серці невигойну рану…
Щоденник, кількасот сторінок, був написаний нерівним, розмашистим почерком. На деяких аркушиках я побачив наклеєні вирізки з газет. Траплялися й виписки од руки з книжок — матеріал, що стосувався переважно випробувань американцями водневої зброї та згубних наслідків від тих випробувань для тихоокеанських островів. Лише згодом я зрозумів, чого наш боцман всім тим так зацікавився.
На перших сторінках ішлося про самого Кузьмича — звідки він родом і як потрапив на море, й тому подібні біографічні дані. Каракулі боцмана були нерозбірливі, і я всього не встиг прочитати. Та, гортаючи записник, в одному місці натрапив на оповідь про якусь риболовецьку шхуну з японською назвою «Татсу-мару» («Час дракона»). Оповідь про шхуну і її екіпаж, з яким Кузьмича звела доля.
Серед японців — Ісікави Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі та інших — згадувалося
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.