Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

— Товариш капітан, ваші документи! — тривожно озираючись на своїх солдатів, зажадав молодший лейтенант.

— Ну й ну… — ображено хитнув головою гітлерівець, розстібаючи кишеню гімнастерки. — З цього треба було й починати, товаришу молодший лейтенант. — Він витяг кілька книжечок, подав одну, очевидно, посвідчення особи, і спитав із благородним обуренням: — Орденську книжку? Партквиток? Довідку про поранення?..

Лейтенант узяв документи, суплячись, квапливо погортав їх, звіряючи записи, печатки ї поглядаючи то на фотографії, то на “капітана”.

— Все те липа! — кричав я захриплим голосом. — Що ви робите, лейтенанте! Женіть їх, висаджуйте міст, поки не пізно. Танки близько!

— Товаришу помкомвзводу, вгамуйте кінець кінцем мерзотника! — навіть не глянувши у мій бік, недбало кинув через плече “супермен”.

— Женіть їх! Вони повбивають вас! Висаджуй…

“Помкомвзводу” вдарив мне прикладом у живіт, трохи вище пряжки на ремені, і я замовк на півслові. Молодший лейтенант повернув гітлерівцеві документи, козирнув.

— Товаришу капітан, прошу вас піти звідси. Я не маю права… Ідіть до своїх людей, займайте оборону.

— Що-що? — бліднучи, перейшов на голосний шепіт гітлерівець. — Ви довіряєте фашистському диверсантові більше, ніж мені? Там, на тому боці, тисячі наших… Ви хочете згубити їх, залишити на поталу ворогові?

— Прошу покинути цю ділянку! — закричав командир саперів, відступаючи крок назад. — Негайно! Інакше буду змушений вдатися до зброї.

Озираючись на своїх підлеглих, він наказав:

— Зайняти місця, приготуватися до вибуху!

— Стій! — гнівно і владно махнув “капітан”.

В ту ж мить “помкомвзводу” нагнувся і двома ударами кинджала перерізав проводи. Сапери застигли, не вірячи своїм очам,

— Батьківщину пр-родаєте, поганці? — ледь стримуючи лють, вигукнув “капітан”. Рисячі очі його виблискували непідробним обуренням. — Дивіться! Там жінки, діти… — Він викинув у бік мосту руку з розчепіреною п’ятірнею.

Це був умовний знак для нападу. Вовкодави кинулись на саперів і за дві секунди збили їх з ніг, зім’яли, обеззброїли, поскидали у вирву. Такої “чистої” роботи я ще не бачив.

— Що ти робиш, капітане? — Володька з відкритим ротом, широко розкритими очима обома руками схопив гітлерівця за груди, рвонув до себе так, що гімнастерка тріснула біля кишені. Він би зім’яв його у своїх лапах, коли б не наспів “помкомвзводу”. Той всадив кинджал Володьці у спину, під ліву лопатку. Глухий богатир здивовано озирнувся і звалився на землю.

— Батьківщину продавати?.. Я вам покажу! Я доповім генералові…

Він все ще грав, грав по інерції, не міг вийти із створеного ним образу капітана Павлова. Йому треба було відтягти початок бою якнайдалі. Він уже помітив, що на пагорбі з’явився новий підрозділ, який щойно прибув і поспіхом займав оборону, “Капітан” не хотів даремно втрачати своїх людей. Адже це теж підігрівало його самолюбство.

Раптом його очі зупинилися на мені, він заревів:

— Лягай, гад! Лицем донизу, руки за спину. Більшовицький розвідник… Кого обдурити захотів, виродок?

“Капітан” штовхнув мене. Коли я падав на землю, то побачив Зульфію, яка бігла до нас.

— Товаришу капітан! — загукала вона ще здалеку. — Обидві машини з пораненими. Де водії? Накажіть їм… — Тут голос її урвався. Я почув квапливі кроки і здивований вигук. — Товаришу капітан… Ой! Що це тут? Що сталося?

Я підвів голову і побачив вкриті пилюкою чоботи, тонкі ноги в брудних панчохах. Одна панчоха була розірвана нижче коліна, і на смаглявій шкірі було видно велике синє садно.

— Товаришу капітан, що з ним? Хто його вбив? — показала на мертвого Володьку.

— Невелике ускладнення, прекрасна Зульфіє… — почувся в’їдливо-люб’язний голос “супермена”. — Тобі доведеться зачекати. Ляж, відпочинь!

— Як?.. У мене поранені…

— Лягай! — гримнув гітлерівець. — Чуєш? Лицем до землі, руки за спину! Фронтова шлюха, полукровка, здохлятина… — Він мстив їй за те, що вона, “полукровка”, подобалась йому, арійцеві, за те, що вона була розумніша від нього, за “довідку про расову благонадійність”… — Ворухнешся — пристрелю!

Тепер гітлерівці вже не церемонилися, почали розмовляти поміж собою по-німецьки.

— Варто б їх одразу порішити, гер обер-лейтенант, — сказав “помкомвзводу”.

— Рано… — відповів “капітан”. — Червоних прибуло. Я не хочу втрачати жодного солдата…

— Можна без пострілів. Секундне діло… — не вгавав “помкомвзводу”.

— Добре було б взяти їх у полон і доставити оберстові, — заперечив “Павлов”. — Хоча це й небезпечно… Досить дівчиська й отого… Слухати наказ! Біля саперів залишається три автоматники. Як тільки почнеться бій, всіх розстріляти. Того, що їхав з нами, не чіпати. В жодному разі! І дівчиська… Обоє мені потрібні. Кулеметникам приготуватися до бою. Ціль номер один — станковий кулемет червоних біля мосту. Далі, коли не буде наказу, дійте на свій розсуд. Номер два — протитанкова гармата, праворуч грузовика. Номер три — бронебійники біля шосе. Бачите, копають окопи?..

Я лежав на землі. Переможений? Ні, ні! Я ще був живий, виходить, мусив боротися, мав право на надію. І коли в моїй пам’яті промайнув рядок з лермонтовського вірша: “…без звуку він лежить, погрузли в кров і тлін його коліна…”, я тут же заперечив його. Ні, я ще не переможений. Я знав, що “капітан Павлов” не дасть мені вмерти до якогось часу. Тільки живий я для нього цінність, мертвий — не вартий нічого. Адже він здогадався, що я не сам, що існує ще хтось, досвідченіший і небезпечніший для них радянський розвідник, який здобув цілковите довір’я у гітлерівців. Йому потрібен був Макс. Але Макса йому не бачити! І з мене нічого не витягне. Коли в розвідника не залишається іншого виходу, він має право на смерть. Я тепер мав це право. Я ладен був умерти, щоб врятувати мого розумного, хороброго друга Макса. Але просто так віддавати своє життя я не збирався, мені хотілося прихопити з собою “капітана Павлова”. Я навіть згоден