Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

Більбонський розплющив очі й гавкнув, підтверджуючи ці слова.

— Ти скажи тільки! — вигукнула Леся.

— Крім того, — провадив я, — він має цілком людські звички, — наприклад, полюбляє пити коньяк, причому найвищих сортів…

— … і палить? — іронічно поспиталася Леся. Розберемося! Ти куди зараз? РоРооооо

Я покрутив головою.

— Що ні, то ні. А коньяк п'є, з миски.

Більбонський знову розплющив очі.

— Не дам, не дам!.. — сказав я йому. — А то ще алкоголіком станеш… не вистачало мені, щоб тут собаки хуліганили! І без того наїжджають мало не щодень…

Леся відставила чашку.

— Гаразд, — сказала вона, скоса зиркаючи на Більбонського, — а хто ж іще в тебе живе?

— А ти не злякаєшся?

— Ні, — спокійно відказала вона. — А що там таке жахливе?

— Ходімо! — сказав я, підводячись.

Я відімкнув двері, й ми стали спускатися в підвал.

— Знову ці підземелля, — озирнулася Леся. — А двері які грубі… що в тебе тут, леви? Чи тигри?

— Гірше, — сказав я, одмикаючи ще одні двері. — Ну, та ти сама напросилася, правда ж?

Вона трохи зблідла.

— Не бійсь, не бійсь! — поплескав я її по плечу. — Жодної небезпеки. Принаймі, якщо ти зі мною!..

Леся пройшла за мною в бункер і стала роззиратися. Було дуже тепло. Під стінами стояли ящики з грубого броньованого шкла. В кожному з них горіла електрична лампа, а то й дві.

— Така собі колекція! — сказав я недбало. — Помилуйся!..

Леся зацікавлено зазирнула через шкло. Тоді випросталася. Тоді знову глянула туди й одвела погляд. Обличчя її завмерло.

— Нуу!.. — сказала вона врешті — й замовкла.

— Тебе це лякає? — спокійно поспитавсь я.

Вона похитала головою й знову втупилась у ящик.

Здоровезна груба зелена гадюка звивалася по шибі, шукаючи, де б його знайти вихід із цієї шкляної клітки. Її холодні очі блищали як дві чорні намистини.

— Один з найкращих екземплярів, — прокоментував я. — Дуже рідкісний вид тропічної гадюки.

— Вона отруйна? — поспиталася Леся.

Я ніяково посміхнувся.

— Та вони всі отруйні, — нарешті сказав я. — Це зміїна ферма. Бачила щось подібне?

Вона закусила губу, не в змозі відвести погляд од тої гадини за шклом. Змія тицялася в шибу своєю тупою мордою, залишаючи на шклі мутні пасмуги слизу. З усього видно було, що вона за всяку ціну хоче видобутися з ящика.

— Півтора метра завдовж, — сказав я. — А жере… ці гадюки мені скоро вуха пооб'їдають, їйправо!

– І багато їх тут? — озирнулася Леся.

— Більше сотні. Через пару тижнів має бути ще десятків зо три, з інкубатора.

— Ти що, сам їх розводиш? — здивувалася вона.

Я взяв її за лікоть.

— Ходино та глянь іще на інших… Люба моя, про розведення отруйних змій, їхні звички, спосіб життя я можу прочитати тобі цілу лекцію! Крім того…

— Але навіщо, ради Бога, навіщо тобі все це?! — вигукнула Леся, знову роззираючись довкруги.

У підвалі чутно було шемрання, котре все зростало й зростало, — неначе шум припливу. В ящиках замигтіли пласкі трикутні голови, залунало сичання, стукіт, торохтіння… А запах, запах був який! Завітривши присутність чужих їм істот, гаддя ожило і тепер аж корчилося, намагаючись вирватися на волю.

— Бачиш, — замислено сказав я, — робота детектива — ненадійне джерело до існування. Стільки справ доводилося мені провадити, а жодна з них не обійшлася без якоїсь травми: то підстрелять тебе, то руку поламають, а то дадуть по голові… Рано чи пізно прийде година, коли я зароблю таке каліцтво, що подальша робота в «Тартарі» стане геть неможливою. І куди тоді податися? Я ж нічогісінько не вмію, — ото калічити та вбивати людей, а більш нічого!

— А оце хіба дає якісь гроші? — поспиталася вона, з відразою заглядаючи в ящик, де шаленіла двометрова плямиста змія.

— Ще б пак! — вигукнув я. — Зміїна отрута — це ж один з найкоштовніших товарів! Та й врешті чим же мені ще займатися — не квіти ж вирощувати, справді… Крім того, якоїсь великої загрози од цих створінь немає.

— Немає? — подивилась вона на мене.

Я посміхнувся.

— Гаразд, продемонструю тобі ще один трюк. Ніні, не треба боятися… покладись на мене, прошу тебе!

— Добре, добре… — буркнула вона. — Що за трюк?

— Отут, — сказав я, підходячи до величезного шкляного ящика, котрий стояв у кутку, — живе одна з найстрашніших отруйних змій — африканська кобра, котра цікава тим, що плюється отрутою. Зазвичай радіус її засягу дорівнює двомтрьом метрам, і цілить вона в очі. Смерть наступає миттєво. Втім, навіть якщо отрута потрапляє на відкриту шкіру, то ефект часто такий же самий… Словом, небезпечна тварюка. Так от, дивись…

– Ідіот! — сказала Леся, відступаючи назад. — Ти… ти що, хочеш випустити її?!

— Кажу тобі, не лякайся! — гримнув я на неї. — Я що, схожий на придурка?

Вона зціпила зуби. Видно було, як її б'є лихоманка.

Не звертаючи більш на неї уваги, я підняв верхню шибу й закріпив її фіксаторами. Кобра була насторожі — вона скрутилася в клубок, виставивши голову й страхітливо роздувши капюшон на горлянці. Я ледве чутно засвистів. Її тіло здригнулося; голова хитнулася з боку на бік, немов би виражаючи вагання; відтак змія стала немов би осідати: капюшон спадав, кільця розслаблювалися… Натомість же ж тіло заструмувало по шклу, аж над краєм ящика піднялася плеската й чорна як вугіль голова.

— Йди, йди… — півголосом сказав я, простягаючи до неї руку. — Ну?

Кобра перевалила через