Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

Вона спокійно вибралася з машини, повагом підійшла до лікаря, привіталася з ним. Її тут знали, вона не раз приїздила сюди із зондерфюрером. Штейнгардт чув, як медичка від його імені наказала здати полонених для допиту охороні коменданта. І він не міг заперечити, йому до бока був приставлений ніж. «Невже цей бовдур не запідозрить, не перевірить?.. Ага, він молодець! Він іде сюди…»

Настав напружений момент. Черговий лікар для достовірності освітив шоферську кабіну нагрудним електричним ліхтариком, уважно поглянув на зондерфюрера і доповів:

— Прошу пробачення, корветтен-капітен! Хворі, яких ви забираєте на допит, не можуть ще самі ходити…

Штейнгардт розумів, що коли він не скаже зараз потрібного слова, то втратить останній шанс на порятунок. Але як скажеш його, коли медичка нашорошила вуха і кожну мить може подати сигнал морякові? Як промовити це слово, коли залізні пальці всього за кілька сантиметрів від шийних хребців, а лезо ножа впирається в ребра?

Штейнгардт хапнув повітря і глухим, злобливим голосом видавив із себе:

— Виконуйте наказ! Візьміть санітарів і донесіть росіян на носилках.

Він хотів зібрати біля машини побільше своїх людей.

Лікар клацнув закаблуками і пішов із озброєним шофером і медичкою в сусідній корпус.

Із Штейнгардтом залишився Восьмьоркін. Він заклав за комір німцеві палець і таким чином придержував його на місці.

Незабаром із корпусу на місячну доріжку вийшли люди. Санітарів і носилок серед них не було. Недбало перев'язаних бинтами полонених, що ледве переставляли ноги, підтримували шофер з медичкою, а лікар з конвоїром ішли ззаду.

Біля машини медичка заявила, що конвоїр не потрібен, їм достатньо і зондерфюрерової охорони.

Штейнгардт чув вовтузіння у себе за спиною і не міг навіть повернутися, щоб своїм приреченим виглядом викликати підозру у лікаря.

Дверцята кабіни зачинилися, шофер сів на місце, лікар на прощання підняв руку. Машина, прогудівши ніби на глум, плавно рушила.

«Все пропало… тепер смерть…» похоловши, зрозумів корветтен-капітан. У відчаї він обернувся, хотів закричати, але крикнути не зміг. Щось важке впало йому на голову, і рот затисла міцна рука…

Машина проскочила повз патрулів біля пристані і, вибравшись на приморську дорогу, помчала на великій швидкості.

Восьмьоркін кинув приглушеного Штейнгардта на сидіння. Він повернувся сяючим обличчям до врятованих і сказав:

— Дозвольте доповісти, товаришу мічман. За допомогою партизанів чорноморці Чижеєв і Восьмьоркін визволили вас із полону.

— Чую… Чую, хлопці! — плачучи від радощів, із зусиллям промовив Кльоцко. — Сеню я відразу впізнав… Як попадемо на корабель, усіх трьох до нагороди представлю.

Мічману Савелієві Кльоцку було дуже погано. Він лежав на постелі Тремихача і тихенько стогнав. Обличчя було бліде, дихання ставало уривчастим.

А часом старе, натруджене серце мічмана, здавалося, переставало битися: пульсу не чутно було, на повіки лягати фіолетові тіні.

В такі хвилини Восьмьоркін і Чижеєв перелякано трясли старого, не давали йому поринути в забуття.

— Горілочки б, — починав Восьмьоркін.

— Ні, краще камфори впорснути, — пропонував Чижеєв.

— Медичного спирту треба, ось що! — з виглядом знавця твердив своє Восьмьоркін.

Він вважав, що спирт з магічною приставкою «медичний» і є той рятівний засіб, який підбадьорить і поставить на ноги старого.

Дівчата возилися в кладовій, шукаючи шприци та збудливе. А двоє чорноморців, сперечаючись, тим часом термосили і струшували мічмана з таким відчаєм, що той, бідолаха, не витримавши, скривився від болю, розплющив очі і прохрипів:

— Припинити аврал… Дроб!

Але друзі не переставали. Тоді старий зібрався з останніми силами і, задихаючись, промовив:

— Ліки ваші мені вже не поможуть. Видно, прийшов час до підводного баталера на харч ставати. Дерев'яний бушлат ладнайте… Вірніше буде…

Мічман відчував страшенну втому і вже не міг, вірніше, не хотів опиратися силі, що зупиняла його серце.

Так нерідко трапляється з вольовими людьми. У них досить буває сил, щоб до краю напружити організм, без стогону витерпіти муки і вразити невичерпною могутністю духу найзапеклішого ворога, але коли приходить порятунок, вони раптом розпускають тісно затягнуті вузли, розслаблюють м'язи і нерви; дається взнаки все — і вік, і біль зарубцьоваиих ран. Навіть уперте серце — і те починає, наче мотор, що вичерпав ресурси, перегріватися, давати перебої, загрожувати аварією.

Тихі слова Кльоцка приголомшили друзів. У перші секунди вони не знали, як триматися далі, і розгублено перезиралися один з одним.

— Товаришу мічман, — хитрувато звернувся до нього Чижеєв, — може, корветтен-капітана допитаєте?

Це були хитрощі. Сеня сподівався, що ненависть до мучителя підбадьорить старого, розсіє його думки про смерть.

— Не маю бажання… Совісті не хочу брудниш в останню годину… Падло це, — стомлено промовив Кльоцко. — Самі допитайте і не забудьте все на карту нанести… Олівець і папір мені дістаньте. Заповіт диктуватиму.

— Єсть дістати папір і олівець…

Кость Чупчуренко лежав поряд з боцманом і марив, його розбиті губи запеклися, обличчя розчервонілося, очі неприродно блищали. Та ось у них з'явився осмислений вираз. Погляд спинився на Каті, і Кость викрикнув:

— Фашистська вона. Не вірте їй! Хапайте її, хлопці! Топіть разом з гітлерівцем. І другу не відпускайте. Дайте мені автомат, я сам…

Він знову почав марити і в гарячці намагався зірвати пов'язки.

Дівчата наказали Восьмьоркіну міцніше тримати Чупчуренка, а самі почали знімати з нього одяг і розбинтовувати рани.

Короткий погляд показав, що хвороба проходить нормально. Фашистські медики, точно виконуючи наказ зондерфюрера, непогано обробили Чупчуренка: рани не кровоточили, і загрозливих пухлин не було видно.

— Якщо температура спаде, рани швидко загояться, — сказала Катя. — Коли він трохи