Читати книгу - "Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник"

— Ви були тут під час старту?! — злякано закричав він, перехиляючись через борт відкритої кабіни.

— Так, — спокійно відповіла Маріанна.

— Ви збожеволіли! Вам треба негайно летіти в Інститут Випромінювань. Ви зазнали впливу шкідливих променів!..

— Не бійтесь, — засміялась Маріанна. — Мені це не страшно… Вона легко вибігла по східцях до пілота, сіла біля нього.

— Проспект Квітів, 27, — сказала серйозно і коротко.

Пілот здивовано поглянув на неї, але, не кажучи й слова, підняв машину в повітря, взявши курс на місто. Маріанна замкнулася в собі. Якось підсвідомо відчувала, що навколо струмує тепле, п’янке повітря, що внизу пропливають безмежні поля, сади, чарівні вулиці рідного Цвітограда. Вона задумала неймовірне! Чи сум її свідчив про каяття? Ні, сто разів ні!

Вертоліт сів біля будинку. Це був рожевий котедж, збудований з органічних матеріалів. Навколо хиталися під подихом морського вітру тремтливі берізки. Маріанна сама колись садила їх, перевозила саджанці з-за міста ще тоді, як були живими мати й татусь.

Дівчина попрощалася з водієм, поволі пішла до воріт.

— Раджу вам побувати в Інституті Випромінювань! — крикнув услід їй пілот.

Маріанна не відповідала. Вона ввійшла в дім, знеможено впала на широку каналу. Під вечір сповістила в Київ про те, що вона залишає роботу.

Після цього Маріанна жодної години не гуляла, не відпочивала. Кожного дня слухала повідомлення з Інституту Космонавтики, хотіла знати все про долю «Думки». Нарешті, через місяць прийшла радіограма з далекої антизірки.

Світ довідався про трагедію на чужій планеті, про спроби спіймати астероїд з антиречовини, які закінчилися успіхом. Георгій і його товариші вітали людей Землі, прощалися з ними і передавали, що вони беруть курс на Велику Магелланову Хмару…

На цьому повідомлення закінчувалось. Засліпленими від сліз очима Маріанна дивилася на туманне зображення коханого, яке тремтіло на екрані телевізора. Ось воно потемніло, зникло. Все!..

Дівчина довго сиділа непорушно, заховавши лице в долонях. Потім витерла сльози і вийшла надвір. Кілька хвилин вона дивилася на ніжні віти берізок, ніби прощалася з ними, а потім вибігла на вулицю і зупинила вертоліт-таксі.

— В Інститут Анабіозу! — коротко сказала дівчина, коли пілот підняв машину в повітря.

Широкі площі і проспекти Цвітограда швидко промайнули внизу. По них пливла метушлива юрба, але дівчина не бачила її.

Вертоліт сів на даху велетенського будинку, оточеного глухою стіною. Маріанна зіскочила з сидіння і побігла вниз по широких зеленкуватих сходах, покритих м’яким пухнатим килимом. На першому поверсі їй назустріч встав з-за стола повний лікар у білому халаті, з довгими сивими вусами і добрими світлими очима.

— Що ви бажаєте? — ввічливо запитав він.

— Я знаю, вам потрібні добровольці для дослідів по анабіозу, — нерішуче почала вона.

— Так! Ви хочете запропонувати свої послуги?..

— Саме свої…

— Гаразд! Але для цього треба викликати Раду Інституту. Зараз!..

Лікар натиснув кнопку на столі, набрав кілька цифр на диску з номерами.

— А тепер підемо, — звертаючись до Маріанни, м’яко сказав він, рушаючи по світлому широкому коридору. Дівчина з завмираючим серцем пішла за ним. Ввійшли в невелику кімнату. Маріанну посадили в білосніжне крісло з повітряними подушками. Вона оглянулась. Крізь матові напівпрозорі стіни проникало приємне світло дня. В кімнаті, крім кількох стільців та столика з блакитними квітами, яких Маріанна ще ніколи не бачила, не було нічого.

Нечутно відчинилися двері, зайшли ще кілька чоловіків та жінок у білому. Вони привіталися з дівчиною і посідали довкола.

— Отже, — почала жінка-лікар, — ми — члени Ради Інституту. Нам надані права відбирати добровольців для анабіозу, щоб перенести їх у майбутнє. Ви це мали на увазі?..

— Так, — ледве чутно прошепотіла Маріанна. її повні губи зблідли і злегка тремтіли. — Я хочу перейти в наступні віки…

— На який термін ви дозволяєте приспати себе?

— Я… не знаю…

Лікарі здивовано перезирнулись.

— Що це значить? — обізвався лікар з вусами. — Яка, власне, причина вашого бажання піти з нашого століття?..

Маріанна поборола хвилювання, поступово заспокоїлась і, заглядаючи прямо в душу лікарям чорними очима, почала говорити:

— Я наречена Георгія, начальника позагалактичної експедиції… Ви, напевне, знаєте його?..

— Хто ж на Землі не знає Георгія? — тихо озвалася жінка-лікар. — Чому ж ви не вилетіли з ним?

— Це було неможливо. Я намагалась, але безуспішно… Я люблю його… Але ж ми більше ніколи не зустрінемось, якщо я буду продовжувати жити!.. Я не можу жити без нього і прошу приспати мене… Воскресити ж тоді, коли повернеться мій Георгій з Великої Магелланової Хмари… Таке моє непохитне бажання!

Жінка-лікар слабо посміхнулась, протерла окуляри.

— Але ж нас теж тоді не буде! До цього часу доведеться ждати тисячоліття!..

— Передавайте майбутнім поколінням лікарів мій заповіт, — вперто твердила Маріанна, нахмурюючи брови.

Сивий лікар знизав плечима, провів пальцем по скроні, непевно дивлячись на своїх колег.

— Але навіть в стані анабіозу ви не проживете так довго. Ні, безумовно, ні!.. Ось хіба тільки нові спроби…

— Які спроби? — стрепенулась дівчина.

— Безкінечно довго тримати людське тіло з життєздатною потенцією можна тільки в стані штучної клінічної смерті, але ж…

— Хай буде смерть, — рішуче перебила його Маріанна, — аби тільки я дочекалась його!..

Лікарі замовкли, зворушені великою любов’ю, що не знала ніяких меж.

З крісла звівся лікар з вусами, тихо й урочисто промовив:

— У Великій Хартії Світу один з основних пунктів говорить: «Будь-яке