Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Білим обрусом прикритий,

Вмаєний квітками стіл.

На столі шматок печені,

Два фрикаси приперчені,

Легомина запашна,

Огірок і марципани,

Медяник з маківниками,

Бутля доброго вина.

Тут господар, не вітавшись,

Ні про що їх не питавшись,

При столі спокійно сів,

Проковтнув вина склянчину,

З’їв печені половину,

Огірком її заїв.

Потім позирнув на гостей,

Так що їм до самих костей

Тіло холод перебіг,

І сказав: «Які роззяви!

Марш отам до тої лави

І зробіть собі нічліг!

Чи вам, може, таки ласо

На моє вино і м’ясо?

Ну, попробуй лиш котрий

До стола торкнуться пальцем,

То всіх трьох таким вас смальцем

Насмарую - боже крий!»

І, сягнувши на полицю,

Здоровенну патерицю

Зняв із неї сажньову.

«Бачиш, мой! Отсим смарую!

І, бігме, не подарую!

Де засягну, там урву».

Гості, мов німі, мовчали

І на лавці посідали,-

Чи тремтіли - хто там зна,

Кождий сам собі міркує:

«Най з тобою чорт жартує;

Се правдива сатана!»

А господар бук у руки,

Знов до м’яса без принуки,

До вина й до марципан;

Далі, трохи підситившись

І вина як слід напившись,

Забурчав, мов злий кабан:

«Ні хоч як собі міркую

І в макітрі порядкую,

А не може сього буть,

Щоб були ви чесні люди.

Ви злодії, ви паскуди,-

То доси́ть лиш раз зирнуть.

Ну, ти грубий череваню,-

Я готов у калабаню

До чортів піти як стій

(Мовив він до Джіафара),-

Коли ти не є почвара

І не вийшов на розбій.

Або ти там, чорномазий,

Теслозубий негре вражий

(До Месрура так казав),-

Тьфу, яка гидка публіка!

Видно, той би з чоловіка

Із живого шкуру драв».

І він плюнув, відвернувся

І по хаті закрутнувся,

Заспівав собі під ніс:

«Там на небі честь аллаху,

На землі ж не маю страху,

Хоч би й біс до мене ліз».

«Джіафаре, слухай, серце,-

Так халіф до нього шепче,-

Я би конче знати рад,

Як сей газда називаєсь,

Ремеслом яким займаєсь,-

Мусиш ти його спитать».

«Пане,- відповів міністер,-

Хочете, щоб він мені стер

Грішні кості на камуз?

Бога бійтеся! Мовчімо,

Якнайшвидше геть втечімо,

Щоб не був нам тут шляхтуз.

Адже ж бачите, він п’яний,

А в руках бук дерев’яний!

Ну, лиш писну я слівце,-

Може свиснуть поза уха,

Так що в нас не стане й духа -

І хто ж буде знать про це?»

«Ну, най се тебе не страшить! -

Усміхнувшись, рік Ер-Рашід.-

Не такий він людоїд.

А я конче мушу знати,

Як він зветься, чим зайнятий

І який його був рід».

«Добре, пане, дізнавайтесь,

Та на мене не здавайтесь,-

Відповів йому візир,-

А я раджу: будьмо тихо,

Не дратуймо враже лихо,-

Най на нього впаде гир!»

«Ні, я мушу теє знати,-

Відповів халіф завзятий.-

Яку хоч придумай річ:

Як зовуть його найменно,

Чим займаєсь він щоденно,

Чом ось так проводить ніч».

Джіафар поблід, схилився,

Зимним потом весь облився,-

Бач, попав між два огні.

«Не вгодиш царю - не гоже,

А промовиш - боже, боже,

Поможи сей раз мені!»

Та господар, попоївши,

І підпивши, й подобрівши,

Обізвався з-за стола:

«Гей, а що там, заволоки,

Скрипите, мов ті сороки?

Про що гутірка зайшла?»

Джіафар відрік по хвили:

«Пане, ми тут говорили,

Що задобрий ти для нас;

Дав нам захист в хаті сво́їй

І хто знає, від якої

Злої халепи нас спас.

За твою отсю гостинність

Почуваємо повинність

Чимсь віддячити тобі;

Тож скажи, як тебе звати,

За кого раз в раз благати

Бога маємо в мольбі».

«Ге-ге-ге! - зареготався

Їх господар, аж хитався

Стіл від реготу його.-

Ти, мізернеє ледащо,-

Мені дякувать! І за що?

За гостинність? Го-го-го!

Чхать мені на ту гостинність!

А повинність? Ну, повинність

Я одну вложив на вас,

Щоб ні про що не питали,

Ні мур-мур - не воркотали,

А як ні - махай сейчас!»

«Пане,- Джіафар знов мовив,-

Щоб аллах вас поздоровив!

Ваше слово нам святе.

Та хоч слово в вас крутеє,

Та діла свідчать не теє,

Серце ваше золоте.

Ми чужі вам, незнайомі,

Ви ж під ніч у своїм домі

Захист нам дали, як вдень;

Маємо спокі́й, вигоду,

Дивимось на вашу вроду,

Ваших слухаєм пісень.

Будемо за вас молиться,

В своїм городі хвалиться,

Як то ви гостили нас;

Тільки просимо уклінно,

Розповіжте нам сумлінно,

Хто ви, як нам звати вас?

Чим займаєтесь за днини

І з якої то причини

Так проводите сю ніч?

В світі ми були не мало,

А ніде нам не впадало

Бачити такую річ».

Ті слова, як мід із перцем,

Вхопили, мабуть, за серце

Їх медведя-кудлая:

Він наприндивсь і надувся

І до гостей обернувся:

«Знать вам хочеться, хто я?

Ну, нехай і так, приблуди,

Як схотіли ви, так буде,-

Виявлю вам свій секрет.

Та глядіть не обзиваться,

Не перечить, не сміяться,