Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Годі було боротися з ними, озброєними, молодими і дужими, годі було тікати на своїм стомленім коні, і Мустафа скорився. Тоді вони позіскакували з сідел, зв’язали йому ноги під черевом коня, вирвали у його поводи, дали їх комусь у руки, крикнули і птахами, разом з Мустафою, полетіли вперед. Тепер у Мустафи умерла остання надія розшукати дівчат і повернути їх у рідну хату. І це було для його тяжче, ніж те, що, може, через день або через годину покотиться його голова від розбійницького меча. Може, з годину так неслися розбійники, аж ось повернули набік, у зелену долину, оточену високими деревами. Над самим струменем, що срібною смужкою вився по долині, було нап’ято декілька наметів. Прип’яті до кілків, стояли і паслися чудесні коні і верблюди. З одного намету дзвеніла цітра 4 і гула пісня.
Мустафі здалось, що люде, які стали табором у такому веселому місці, певно і самі непогані, тому він охоче, коли його розв’язали, зіскочив і пішов у курінь. А в курені було, як у світлиці. Чудесні, вишиті золотом подушки, єдвабні килими, розкішна зброя. На одній з подушок сидів маленький дідок, такий гидкий, що на його не хотілося дивитися. Хоча він пишався і удавав з себе великого пана, але Мустафа помітив, що не для нього так пишно вбрано курінь, вишито золотом стільки подушок, навішано стільки коштовної зброї. І справді, один із знайомих Мустафі розбійників так звернувся до нього:
- А де отаман?
- Він на маленькому полюванні! - відповів карлик.- Але він доручив мені зайняти його місце!
- Ну, це він зробив не дуже розумно,- кинув один із розбійників.- Хіба без його може хто сказати: чи цей пес мусить умерти, чи заплатити?! Тільки отаман про це знає!
Карлик схопився на ноги і став стрибати, щоб дістати до вуха того розбійника, що так зневажливо віднісся до його особи, але бачачи, що вуха йому ніколи не дістати, став страшенно лаятись. Розбійники теж не мовчали, і зчинився такий галас, що хоч тікай із куреня. Аж ось відчинилися двері і в курінь увійшов високий, стрункий парубок, молодий і прекрасний, як перський царевич.
- Хто це насмілився в моїй господі заводити сварку? - крикнув він сердитим голосом.
Довго в курені стояла тиша. Нарешті один із розбійників переляканим голосом розказав йому, як все сталося.
- Коли це я, Гасане, посадив тебе на своє місце? - озвався він до карлика.
Той згорбився від жаху, став ще меншим і тихо, непомітно зник за дверима куреня.
Отаман ліг на подушку, а розбійники підвели до його Мустафу і сказали:
- Ось ми привели тобі того, кого ти велів піймати.
Отаман довго дивився на бранця і нарешті проговорив:
- Паша Сулейка! Ти, певно, сам, коли маєш сором, знаєш, чому стоїш перед Орбазаном.
Здивований Мустафа упав перед ним на коліна і відповів:
- Ти, певно, помиляєшся, отамане, звучи мене пашою. Я простого роду, і звуть мене Мустафою, а не Сулейкою.
Розбійники здивовано переглянулись, і Орбазан сказав:
- Годі тобі прикидатись «Мустафою простого роду»! Я звелю покликати людей, які тебе знають!
Він звелів покликати Цулейму. В курінь привели стару бабу і спитали у неї: хто це - Мустафа чи паша Сулейка.
Баба відповідала:
- Як же мені не знати - чи Мустафа це, чи паша Сулейка. Божусь пророком, що це паша, а не хтось інший.
- Бачиш, гадюко! - крикнув отаман - Як ловко ти хитруєш! Занадто ти нікчемний, щоб я міг плямити твоєю кров’ю цього стилета, але я прив’яжу тебе до хвоста свого коня і буду гнати його по степу аж до твоєї землі.
«От тобі й маєш! - подумав Мустафа.- Певно, це батьківські прокльони довели мене до смерті. Не бачити ж мені ніколи ні Фатьми, ні Зораїди!»
- Та не прикидайся, бо це ні до чого! - озвався один із розбійників, зв’язуючи йому руки.
- Іди собі швидше із куреня, бо отаман насупив брови і поглядає на стилета. Іди, коли хочеш прожити зайву ніч!
Ледве розбійники взяли Мустафу, щоб вивести його за двері, як у курінь троє нових розбійників ввели якогось бранця.
- Пане отамане! - сказали вони.- Ось ми привели тобі пашу, якого велів ти нам піймати!
Мустафа глянув на бранця і наче угледів себе. Так бранець був схожий з ним. Тільки щоки у його наче були трошки смуглявіші та борода гарніша. Отаман здивувався.
- Який же з вас справжній? - спитав він, дивлячись то на Мустафу, то на бранця.
- Коли ти думаєш про пашу Сулейку,- гордо відповів бранець,- так знай, що це я!
Отаман довго дивився на нього своїм гострим, суворим поглядом, а потім звелів вивести його з куреня. Пашу вивели. Тоді отаман підійшов до Мустафи, розрізав йому стилетом мотузку і кивнув йому сісти на подушку поряд із ним.
- Шкода мені,- озвався отаман,- що я не повірив тобі і був певен, що ти страховище - Сулейка. Але, мабуть, самому небу хотілось, щоб ти впіймався в той час, який був призначений мною для гибелі цього злодія!
Мустафа просив у його єдиної ласки, щоб йому було дозволено їхати далі: він боявся спізнитись на Бальсору, на базар. Отаман розпитав, куди і чого так поспішає він, і Мустафа нічого не утаїв від отамана. Тоді отаман став просити його переночувати у його в курені, дати відпочити і собі, і коневі, обіцяючи вранці показати йому пряму дорогу на Бальсору. Мустафа згодився і цілу ніч спокійно проспав у курені розбійника.
Прокинувшись, він угледів, що в курені нікого не було. За дверима хтось гомонів. Мустафа прислухався до розмови.
- Я благаю тебе, отамане,- убий його, бо через його, нікчемного, і мені вчора дісталося від тебе. Хіба тобі важко сказати одне слово, щоб його вбили? Вбий, будь ласка, а то він всіх нас викаже.
- Ні! - сказав рішуче отаман.- Він мій гість, це раз, а друге - Мустафа ніколи не став би виказувати, в цьому я певен.
І отаман, ввійшовши
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гауф. Переклади, Олександр Олесь», після закриття браузера.