Читати книгу - "Тато і море, Янссон Туве"

Він чув, як його родина обговорювала дві глобальні проблеми: як заманити Рибака на маяк і як перетягнути з мису скриньку з віскі. Але сам він не міг думати ні про що інше, окрім тріпотливого серця острова, яке нажахано гупало глибоко у надрах землі.

Треба поговорити про це з морем.

Мумі-тато подався до закапелка, де любив усамітнюватися Наглядач маяка. Сидячи над урвиськом, він плив, неначе галеон, на носі свого острова-корабля.

Тато чекав великої, справжньої бурі, але вона не виправдала його сподівань. Жодних білих, гарних перлин шумовиння, бо таких і не буває при восьмибальному штормі. Натомість вітрюган зривав з гребенів хвилі бурунці й розвіював їх сірою імлою понад морем, яке немов перекосило від люті пооране борознами та зморшками обличчя.

Мумі-тато налаштувався на одну хвилю з морем, нині це було дуже легко зробити. Він спілкувався з морем так само невимушено, як його пращури.

– Навіщо ти викаблучуєшся, намагаючись справити на нас враження? Ти надто могутнє для цього! – промовив Тато до моря. – Така поведінка не гідна тебе! Невже для тебе й справді так важливо налякати маленький нещасний острів, який, незважаючи ні на що, все ж намагається вистояти? Ти мало би радіти, що острів наважився постати так далеко на твоїх просторах! Бо з ким би ти змогло себе порівнювати? Як би зуміло розважатися без прибою? Подумай про це! Тут є клаптик лісу, який ледь животіє з твоєї вини, і трохи мізерної землі, яку ти нещадно здуваєш, а ще жменька ґулястих скель, які ти нещадно сточуєш, щоб і сліду по них не зосталося. І ти ще наважуєшся їх лякати! – Мумі-тато нахилився вперед, суворо дивлячись на збурунене море. – Одного ти лише не збагнуло: тобі слід піклуватися про цей острів, захищати його і втішати, а не хизуватися власною могуттю! Розумієш? – Тато знову прислухався до шторму, але море йому не відповіло.

– Ти спробувало налякати і нас, – вів Мумі-тато далі, – але всі витівки, до яких ти вдавалося, були даремними. Ми вистояли! Я намагався збагнути тебе, але тобі це не сподобалося. Ми, не покладаючи лап, продовжували будувати тут нашу домівку. Ось так! Мушу визнати, до речі, заради справедливості, що отой твій вчинок, коли ти подарувало нам скриню віскі, був таки порядним. Я знаю, що ти мало на увазі. Ти вмієш визнавати поразку. Але демонструвати натомість свою зверхність беззахисному острову ганебно! Усе це я кажу лише тому – чи майже лише тому, – що люблю тебе!

Мумі-тато замовк, він дуже втомився. Прихилившись до скелі, чекав на відповідь моря. Море нічого не сказало, однак хвиля принесла на своєму гребені блискучу дводюймову дошку.

Мумі-тато напружено спостерігав за нею. Он з'явилася ще одна. І ще… Купа дошок! Хтось скинув їх у море, щоб зменшити навантаження на судно.

Тато видряпався на вершину гори й кинувся додому, весело сміючись на бігу.

Море попросило вибачення, воно хоче, щоб вони залишилися на острові! Хоче допомогти їм будувати свою домівку, хоче, щоб їм тут стало гарно і затишно, хоч вони й відрізані тут від світу безмежним монотонним небокраєм.

– Виходьте! Виходьте! – репетував Мумі-тато у сходовій кліті маяка. – Дошки! До нас жене цілий вантаж дошок! Покваптеся! Треба їх позбирати!

Уся родина висипала на берег острова.

Ось дошки нарешті прибило до берега з підвітряного боку, вони гойдалися у хвилях прибою, важкі й неповороткі, готові будь-якої миті поплисти далі, щоб ощасливити ще й інші береги. Не можна гаятися, Мара б їх ухопила! Ніхто не сподівався, що вода така холодна, – усі притьмом шубовснули у воду. Можливо, у їхньому роду був колись старий морський розбійник, який відчув незаконну здобич і вселив наснагу у своїх нащадків. Та наснага їм тепер згодилася! Відвічна туга острова та самотність моря надто глибоко всоталася у їхні душі, а тепер вони звільнялися від неї, завзято працюючи, – виловлювали у воді дошки, виносили на берег та складали стосами, раз у раз перегукуючись крізь ревище хвиль, лиш би показати одне одному, що вони живуть на повну силу. А над штормовим островом нап'яло свій шатер яскраве безхмарне небо…

Непросте це завдання – доправити на суходіл дводюймові дошки, неслухняні й обважнілі від води. Така дошка, коли вона летить на хвилі, мов таран, може бути дуже небезпечною, навіть лапу може поранити.

Зате потім, коли дошка лежить високо на березі, куди не сягає море, вона стає справжнім скарбом. Тільки тому, ясна річ, що є трофеєм. Блискуча, теплого кольору від старої смоли, важка й досконала, з клеймом власника на зрізі. Дивишся на неї з гордовитою поблажливістю завойовника, і відразу уявляється тридюймовий цвях, який з насолодою вганяється в її тіло.

– Шторм зараз, без сумніву, сягає дев'яти балів! – гукнув Мумі-тато. Він глибоко вдихнув повітря, обвівши поглядом море. – Це добре! Між нами уже немає жодних непорозумінь!

Коли усі дошки вляглися стосами за лінією припливу, вся родина подалася додому варити рибну юшку. Під підвітряним берегом на повну силу шаленів шторм, збиваючи з ніг Маленьку Мю.

По дорозі додому Мумі-мама спинилися біля свого садочка, який заполонили налякані ялинки. Вона стала на коліна й зазирнула під сланке віття.

– Яблунька вже зійшла? – запитав Мумі-троль.

– Та я ще не зовсім здуріла, – засміялася Мама. – Вона стане схожа на деревце десь аж за десять років… Я хотіла лише її трішки підбадьорити.

Мама з жалем дивилася на всохлі кущики шипшини.

"Безглуздо було пересаджувати їх, – подумала вона. – Але їх ще багато, увесь острів поріс шипшиною. Може, на волі їм ліпше живеться, ніж у садку?"

Мумі-тато затягнув до кімнати кілька дощок, приніс скриньку з інструментами.

– Я знаю, що деревина всихається, – мовив він, – але не маю терпцю чекати. Ти не проти, якщо у твоїх кухонних полицях поробляться шпари?

– Зовсім не маю нічого супроти, – відповіла Мама. – Майструй! Треба поквапитися, доки не минуло бажання працювати…

Цього дня мама не малювала, вона вистругувала кілочки для квітів і наводила лад у комоді. І в шухляді Наглядача маяка також. Мумі-троль схилився над кресленням, він точно знав, якою на вигляд має бути його хатинка. Олівець майже списався, але Мумі-троль мав дивне передчуття, що в разі необхідності Татове море принесе нового.

Надвечір усі вже трохи втомилися й примовкли. То була умиротворена тиша. Море монотонно гуготіло навколо острова, чисто вмите небо біліло у височині. Маленька Мю заснула на кухонній плиті.

Мумі-мама зиркнула потайки на кожного й підійшла до своєї розмальованої стіни. Вона притулила лапи до стовбура яблуньки. Нічого не відбулося… Стіна зосталася стіною, звичайною поштукатуреною стіною.

"Я тільки хотіла пересвідчитися, – подумала Мумі-мама. – Так воно і є. Звичайно, я вже не можу увійти в стіну, бо більше не тужу за домівкою…"

Коли запали сутінки, Мумі-троль вийшов наповнити гасову лампу.

Каністра з гасом стояла під крученими сходами, біля порваних неводів. Мумі-троль вийняв корок, взяв її у лапи і перехилив, але звідти нічого не полилося, лише задудніло пусткою. Він трохи почекав, потряс каністрою, потім поставив її на землю і надовго задумався, втупившись собі під ноги. Гасу більше не було. Закінчився. Ліхтар горів щовечора у кімнатці на маяку і щоночі на березі моря для Мари. До того ж, Маленька Мю чимало гасу вилила на ядучих мурах. Тож нічого дивного. Але що ж робити? Що скаже Мара? У Мумі-троля боляче стиснулося серце, коли він собі уявив її розчарування. Він сів на східцях, затуливши лапками носа. У нього було відчуття, ніби він обдурив товариша.

– Ти певний, що каністра цілком порожня? – перепитала Мумі-мама, потрусивши ліхтарем.

Родина саме чаювала. За вікнами темніло.

– Немає ані краплини, – з жалем відповів Мумі-троль.

– Певно, іржа дірку виїла, – вирішив Мумі-тато. – Може, й уся каністра проіржавіла наскрізь… Ми аж ніяк не могли витратити стільки гасу…

Мама важко зітхнула.

– Доведеться вдовольнятися світлом від вогню у кухонній плиті, – сказала вона. – У нас зосталося тільки три свічки, їх ми запалимо у день народження на торті.

Мама доклала більше дров і залишила дверцята плити відчиненими.

Полум'я весело потріскувало. Родина Мумі-тролів притягнула дерев'яні скриньки і порозсідалася півколом біля плити. У комині інколи чулося завивання шторму, немов музика линула, похмура й самотня.

– Цікаво… – озвалася Мумі-мама, – що зараз відбувається надворі?

– Це я тобі можу сказати, – відразу відгукнувся Тато. – Острів вкладається до сну. Обіцяю, що острів вкладеться до сну і засне майже одночасно з нами…

Мумі-мама тихенько засміялася, а тоді сказала замислено:

– Знаєте, увесь час, що ми тут живемо, мене не покидає відчуття, ніби ми вибралися на чергову виправу на природу. Усе якось не так, як звично. Ніби неділя ніколи не закінчується… Цікаво, таке відчуття – це погано?

Усі розгублено чекали.

– Розумієте, не можна усе життя прожити на пікніку, – немов вагаючись, вела Мама далі. – Усе має свій кінець. Я боюся, Що якогось дня відчую, ніби знову настав понеділок, і не певна, чи це буде правильно…

Мумі-мама замовкла, невпевнено глянула на Тата.

– Звичайно, правильно… – вражено заперечив Тато. – Це ж чудово, коли кожного дня неділя. Саме цього нам завжди бракувало…

– Про що ви говорите? – запитала Маленька Мю.

Мумі-троль випростав ніжки, він увесь затерпнув, аж мурашки бігали по тілу. З думок йому не йшла Мара.

– Я вийду надвір, – сказав він.

Усі здивовано глянули на малого.

– Хочу трохи подихати свіжим повітрям, – додав він нетерпляче. – Не бажаю тут сидіти й займатися порожніми балачками. Розімну ліпше лапи…

– Але ж… – почав було Мумі-тато, однак Мама спинила його.

– Іди погуляй, синочку, – мовила вона.

– Що це на нього найшло? – запитав здивовано Тато, коли за Мумі-тролем зачинилися двері.

– Йому стерпнули ніжки, – пояснила Мама. – Він і сам до пуття не знає, що з ним відбувається. Ти весь час думаєш, що він іще маленький…

– Та він і є маленьким, – ще більше здивувався Тато. – Ясна річ, що він іще маленький…

Мама засміялася і поворушила дрова у плиті. Сидіти перед вогнем набагато приємніше, ніж при свічках.

Мара сиділа й чекала на піщаному пляжі. Мумі-троль вийшов до неї без ліхтаря, зупинився біля човна. Він нічим не міг їй зарадити.

Налякане серце острова глухо гупало в надрах землі.