Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Заради Тріади, кумедна дівчино, де ти понабиралась оцього?

Дівчина відвела погляд, знічена його раптовим зізнанням. Ці слова, такі прості й відверті, вмить запевнили Рен: синдром зникнення більше не торкнеться Зіґфріда. Було щось у його темних очах — міцніше від криці.

Нікта

— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…

Слова перекочувалися на язику, мов маленька медова намистинка. Нікта покосилась у старе поплямоване дзеркало і дозволила собі позбутися захисту: золотий блиск лінз тут же залила чорна мла.

— Нікого не покличу, нічого не візьму… — наспівала дівчина до свого віддзеркалення, спостерігаючи, як разом із чорною млою на шкіру наповзає сірий наліт, а мідний вогонь волосся топиться в сивій хвилі.

Коротка пісня обірвалась на високій ноті — знову сяйнуло золото. Чарівні лінзи, подаровані Аматерасу, були дуже помічними, проте Нікта любила часом позбуватися їх і нагадувати собі правду. Поки ніхто не бачив цього.

Та нетерплячі кроки вже наближалися коридором.

Дівчина підстрибнула до дверей, якраз коли в порожню аудиторію влетів розпашілий Зіґфрід. Нікта з приємністю відзначила подумки, що, попри блідість, його обличчя вже позбулося синців, а очі не горіли гарячкою.

— Нікc, вибач, що припізнився: директорка викликала — ледве вшився. — Хлопець перевів подих і клацнув пальцями, замикаючи двері, аби ніхто не потурбував їх.

— Спізнення — дурниця. Але й змусив ти мене похвилюватися… — насупилась дівчина. — Як до цього дійшло? Мовби й не думав, що міг зникнути. Насправді, Зіґу! А клятва, наскільки я пригадую, досі в силі…

— Знаю! — перебив її хлопець, відгортаючи мідні пасма з обличчя Нікти. — Знаю, але… Я згубив точку опори. Осоромив своє ім’я.

— Мені байдуже до імен. Сам знаєш. Що ж до точки опори, то відповідь тобі відома. Відповідь перед тобою, — вона зазирнула хлопцеві в очі з усією твердістю, яку могла вкласти у свій погляд. Аби він занурився углиб, оминаючи золото її захисту, полиск кіс, підліткову худорлявість — усю ту умисне загострену та яскраву Нікту Ромі, якою вона була так довго, що встигла навіть полюбити це.

Замість відповіді Зіґфрід торкнувся губами спершу мочки її вуха, далі ковзнув униз по шиї. Обережно і безмовно, наче вслухався в щось далеке і ледь чутне. Нікта завела голову назад, припрошуючи продовжувати, й тужливо проспівала:

— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…

Зіґфрід застиг. Його подих лоскотав шию.

— Нікто Ромі, припини це негайно. Сама ж мені щойно про клятву нагадувала.

— Але вони близько, — Ніктині губи вигнула посмішка, пальці занурилися в чорне волосся, що завжди дивувало її своєю м’якістю. — Я чую їх. Клото відмотує, Лахесіс відміряє, Атропос відтинає. Вони приходять до кожного випуску і прийдуть до нас. І отоді…

Зіґфрід не дав їй продовжити, закривши губи поцілунком.

— Нетерплячий юначе! — напівжартома вихопилось у дівчини. — Хочеш сказати, що ти вже зовсім видужав?

Хлопець відсторонився, зняв окуляри в тонкій металевій оправі, акуратно склав їх і опустив на парту поруч. Нікта осміхнулася: окуляри були умовним знаком, який не потребував слів. Тож вона й собі швидко розпустила волосся, зв’язане у два хвостики, і взялася розщіпати ґудзики на бежевій блузці.

— Давай я, — Зіґфрід підступив ближче і смикнув спершу чорну стрічку. Медова намистина глухо стукнулась об парту.

Нікта простежила за її падінням, гамуючи в собі тупий удар тривоги. Але то була лише мить, далі: Зіґ — пальці — холодне лаковане дерево під спиною. Місця для слів не залишилося: у цій лихоманці дотиків Нікта зрозуміла, як насправді сильно за ним скучила, як глибоко переживала весь цей час. Тому тепер впивалася в худорляву спину короткими нігтями.

«Я хочу залишити тобі подряпини, моя невразливосте. Зоставити сліди, що я була тут», — шепотіла Нікта подумки, бо не хотіла порушувати цю бездоганну мить словами. Вона здригнулася: надто чітко бачила пітьму позаду і попереду на своєму шляху й умить пошкодувала, що не може, ніяк не може залишитися тут назавжди.

— Нікс? — Зіґфрід зіперся на руки. — Нікс, чого ти плачеш?

— Хіба ж це плач? — усміхнулася дівчина і занурила обидві руки в Зіґфрідове волосся. — То на чому ми спинилися, лицарю?

Рен, попри випадок із проникненням, не забула про лист від невідомого відправника, який велемовно обіцяв їй відповіді. Тож коли тиждень минув, вона звірилася з інформацією в листі, залишилась у бібліотеці аж до ночі, а опісля вирушила до аудиторії біля вази.

Вазою студенти називали величезну скульптуру, вкриту історичними замальовками. Більшість сюжетів розповідала про свята чи сутички, мовби нічим іншим у давні дні й не займалися. Схематичні постаті ставали дедалі реалістичнішими. В одному місці незнайомий чоловік дивився на Рен двома вогниками червоних каменів замість очей. Далі, здається, він же стояв спиною до всіх, розкинувши руки. Ще далі вазу розтинала тріщина, схожа на блискавку, і була відколота частина зображення, тож Рен так і не дізналася, чим закінчилась історія.

А тоді її покликали.

Рен побачила перед собою знайому вже компанію на чолі з Тессом і Медеєю. Звичайно, час та місце зустрічі нагадали їй про цей клуб за невідомими інтересами, але дівчина надто добре пригадувала попередню зустріч, щоб повірити, що вони отак знічев’я стануть до неї прихильними та забажають відкривати таємниці.

— А ось і наша новенька! — кинув Тесс.

— Несподівана, — додала Медея. Сьогодні вона куталася в коротке пальто з пишним коміром. Різка складка на переніссі «прикрашала» повновиде лице підозрою, втім, Рен була не в гуморі