Читати книгу - "Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич"

Прихильниками об’єднання земель під міцною владою одного князя виступали середньозаможне боярство, населення міст та селяни. Всі вони побоювалися утисків з боку бояр, які зосередили значні землеволодіння. Галицько–Волинський літопис передає вислови цих груп населення. Так отроки, тобто служебні бояри, заявили Данилові Романовичу: «вірні ми богу і тобі, нашому господареві»; сотський Микула заохочував князя до боротьби з великими боярами: жителі Галича вітали Данила вигуками: «Це наш володар, богом даний» [Іпат., с. 509, 517.].

Ці прагнення підтримували також володимирські бояри під керівництвом Вячеслава Товстого, які брали участь в реалізації державних планів Романа і розуміли значення Галицько–Волинського князівства. Вони залишилися вірні синам Романа, Данилові і Василькові, і разом з ними пішли у довгий похід по чужих землях, добиваючи для них волості [Іпат., с. 481, 483, 485–488, 490, 491.]. Справами Романовичів керувала Романова вдова, надзвичайно енергійна жінка, яка вперто захищала права своїх синів[128].

Проти об’єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Після смерті Романа до Галичини повернувся прогнаний ним Володислав Кормильчич і очолив галицьке боярство[129]. Основним бажанням великих бояр було взяти владу в країні в свої руки. Вони вважали небезпечними для себе сильних князів, намагалися відірвати Галичину від Волині і посадити у Галичі другорядних князів, які підкорювалися б їм у всьому.

Сепаратистські устремління боярства підтримували також деякі князі з родини Романа, які вважали невигідним для себе централізоване Галицько–Волинське князівство і намагалися здобути незалежність своїх дрібних уділів, — в першу чергу белзький князь Олександр Всеволодович [Іпат., с. 482–483, 487 та ін.].

Послаблення Галицько–Волинського князівства бажали також Угорщина і Польща. Угорський король Андрій прикинувся другом малолітніх Романовичів і на з’їзді з княгинею Романовою у Сяноці 1205 p. [Іпат., с. 480.] обіцяв взяти їх під свій протекторат, насправді ж підготовляв агресивні плани, прагнучи включити Галицьке князівство до Угорської держави, тому й прийняв титул короля Галичини і Володимири [Феєр, т. 3. ч. 1, с. 31, 32.].

Польський князь Лешко Білий, беручи під свій захист Романовичів, почав втручатися у справи Волині, підкорив дрібних волинських князів та приєднав до Польщі пограничні землі між Вепром і Бугом [Іпат., с. 483, 489.].

За таких складних обставин розгорнулась боротьба за землі Галицько–Волинського князівства. Малолітні Романовичі були позбавлені своєї батьківщини. Місто Володимир зайняв Олександр белзький [Іпат., с. 481.], а за князювання в Галичі вели боротьбу різні претенденти[130].

Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославича, героя походу на половців, Володимир, Роман і Святослав[131]. Вони розподілили край на чотири князівства, але чвари послабили їхнє становище. Хоч Ігоревичі завдячували своє князювання галицьким боярам, вони не хотіли підкорюватися їм і пішли на конфлікт з боярською верхівкою. 1211 р. князі виступали проти бояр; найголовніших верховодів було вбито. Тоді бояри закликали угорську допомогу, перемогли Ігоровичів і взятих у полон князів Романа і Святослава повісили [Іпат., с. 482–486.].

Послаблені боротьбою бояри визнали князем малого Данила і навіть провели його «вокняження» в Галичі, але насправді задумали тримати управління у своїх руках. 1213 р. наймогутніший з бояр Володислав Кормильчич «в’їхав у Галич, вокняжився і сів на престолі» [Іпат., с. 488.]. Це був єдиний відомий факт, коли боярин проголосив себе князем — і він викликав обурення князів: «Не пристоїть бояринові князювати в Галичі» [Іпат., с. 489.].

У Спиші 1214 р. Угорщина та Польща домовилися про політику щодо Галичини. Андрій і Лешко, які до того часу проголошували себе протекторами Романовичів, тепер вирішили загарбати Галицьке князівство. Складено угоду про шлюб Андрієвого сина Коломана з донькою Лешка, Соломеєю, і малолітнього Коломана посаджено в Галичі як короля Галичини (1214–1221). Владу його забезпечував угорський гарнізон. Лешкові Андрій передав Перемишль, але незабаром відібрав його[132] [Іпат., с. 488–489.].

Угри поводили себе в Галичині, як на підкореній землі. Король Андрій, бажаючи добитися підтримки від папи, запевняв, що населення Галичини прийме унію з Римом та вишле єпископів на католицький собор [Тейнер, т. 1, № 65; КА, т. 4, № 227.].

Але ці плани зустріли опозицію духовенства, і угри змушені були вдатися до насильств: король «єпископа і попів вигнав із церкви, а своїх латинських попів привів на службу» [Воскрес., с. 119.]. Обурене населення виступило проти загарбників. Сам Андрій в листі до папи 1215 р. писав, що «народ Галичини відступився від свого короля» (тобто Коломана) та що, «зібравши військо від довколишніх русинів», взяв в облогу галицький замок. Андрій пішов з військом на допомогу і визволив сина [КА, т. 4, № 227.].

Ці події виявили вороже ставлення населення Галичини до панування угрів. Їх підтримувала лише боярська верхівка, яку Андрій зумів приєднати для своїх планів. Угорську партію очолював Судислав, найбагатший з галицьких бояр[133] [Іпат., с. 484, 487, 489, 490, 492, 493.].

Боротьбу проти угорського завоювання почав Мстислав Мстиславич, званий Удатним. Він походив із дрібних київських князів, але був покликаний на князівство в Новгороді, захищав незалежність міста і здобув славу хороброго рицаря. Він використав час, коли король Андрій виїхав на хрестовий похід, а Угорщина прийшла у внутрішнє безладдя, здобув Галич 1219 р. і вигнав воєводу Бенедикта з угорською заставою і Судиславом. Та Андрій, повернувшись додому, вислав нове військо в Галичину і знову посадив Коломана в Галичі[134]. Мстислав був примушений поступитися, але, здобувши допомогу половців, рушив на Галич і 1221 р. під містом розгромив угорське військо. Угорський воєвода, «прегордий» Філя, потрапив у полон, а угорське військо, яке зачинилося в галицькім замку, мусило здатися. У боротьбі з уграми брало участь все населення, навіть селяни. Літопис описує радість перемоги: «І була радість велика, спас бог від чужинців, бо всі угри, і ляхи були побиті, інших взято у полон, інші, утікаючи по країні, потонули, інших побили селяни, і ніхто з них не утік» [Іпат., с. 492–493; Лавр., с. 423.].

Князював Мстислав Мстиславич (1221–1228) за складних обставин. Галицькі бояри визнали перемогу і підкорилися йому; навіть могутній Судислав «обняв ноги його і обіцяв служити йому» [Іпат., с. 493.].

Але вони не залишили давніх намірів взяти управління у свої руки та всякими способами інтригувати проти Мстислава. Боярин Жирослав розпустив чутку, що Мстислав хоче вирізати бояр за допомогою половців, але ця інтрига відкрилась, і Мстислав прогнав Жирослава з Галичини [Іпат., с. 497–498.]. Мстислав увійшов у союз з Данилом Романовичем, який часто допомагав йому військом[135] [Іпат., с. 490–493.].

Ця дружба була небезпечною для планів