Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– Тут відпочивають чоловіки, яких допускають до палацу, – тихо пояснив Дрон, вітально махнувши рукою одному з них. Той ковзнув на мені зацікавленим поглядом, привітався з сином Вожака, і повернувся до свого заняття.

– Плата тільки за вхід, – продовжив просвіщати Адран. – І за їжу. І можеш перебувати, скільки душа забажає.

– Не те щоб душа, – пробурмотіла я.

– Їм, – він кивнув на дівчат, – нічого не платять. І цим теж, – махнув рукою кудись у бік столу, і, придивившись, я виявила ще одну... наложницю? Рабиню? Яка сиділа в ногах у обідаючого відвідувача. Характерні рухи не залишали сумнівів у її занятті.

– Гарненьке обслуговування з усіх боків, – буркнула я. Власний апетит кудись зник, хоча з ранку й крихти в роті не було.

– Гарне, – погодився Дрон. – Кожен відвідувач має залишитися задоволеним. Хочеш сюди? Чи одразу в казарми? Повір, там ще краще. Якось звожу.

– Я краще пообідаю в іншому місці, – відповіла я.

Дрон підняв брову, невже розгубився? Або чекав, коли дійде почуте?

– А для жінок теж є такі... клуби по інтересах? – хмикнула я.

– Є. Але тобі туди не потрапити. А ось сюди – запросто.

Ну не для того ж він ходив до Вожака, щоб здати мене сюди? Лякає?! А раптом вирішить провчити, ну так, на деньок... з нього станеться!

– Не чую, – ледве підвищив голос Дрон. – Або я віддаю тебе сюди, або виконуєш усе, що кажу. Абсолютно. Вибирай. До речі, зараз день, увечері, народу не в приклад більше.

Наче на підтвердження його слів двері відчинилися, пропускаючи ще кількох хлопців. Знову поважні погляди Адранові та оцінюючі мені. Ні, мабуть, краще виконувати забаганки одного пса, ніж кожного бажаючого! Хоча, здається, я його майже ненавиджу за все. І за своє збудження насамперед! До чого ж приємно дивитися на його спину та груди, так і хочеться провести долонями...

– Залишайся, – байдуже кинув Дрон, налякавши до жаху. Я думала, він так, страхає! – Хто хоче кішку?

Охочі одразу ж знайшлися, обступили зацікавлено.

– Ні, почекай, я... я з тобою!

– Ти не зі мною. Ти – моя. Підкоряєшся беззаперечно і виконуєш усі накази. І вмовляти я не збираюся.

– Добре, – квапливо погодилася я.

З психами не сперечаються. А з ким я сперечалася вчора? Ох, потім про це подумаю...

Дрон зробив ледь вловимий знак, і всі одразу розступилися. Мабуть, ієрархія не така вже й погана. Коли накази головного співпадають із твоїми побажаннями.

– Не чую, Аліс, – знову повторив він.

– Що? – запанікувала я, не уявляючи, чого від мене хочуть. Знову щось просити?

– Показуй, яка ти слухняна кішка.

– І так все видно, що тут ще показувати, – схоже, мене трохи понесло. Страх і нерозуміння викликали якусь зовсім дивну реакцію, але розлютити пса я не планувала!

І, здається, навіть не розлютила – навпаки, у його погляді на мить майнула зацікавленість. Потім вона змінилася звичним льодом. Ні, зараз не час, він не дозволить «якійсь кішці» підірвати свій авторитет перед дружками.

Я зробила крок уперед, шкода, руки зв'язані. Довелося притиснутись грудьми до його грудей і прошепотіти на вухо:

– Доставити тобі задоволення прямо тут?

Внизу, в штанях, зовсім відчутно стрепенулося і ущільнилося, я притулилася ще міцніше, але він несподівано відсунув мене і тим самим холодним, байдужим тоном промовив:

– Не те, кішка.

Та чого ж тобі треба-но? Я ковзнула поглядом по очікуючих обличчях глядачів – вони все ще сподівалися, що їм щось перепаде. І зробила останню спробу:

– Яку позу накажеш зайняти? – поцікавилася покірно. Начебто він любить озвучувати свої фантазії.