Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

— Доброго ранку.

Вітаюся з нею і стаю поруч, тримаючи невеличку дистанцію. Вона киває мені, не відповідаючи зовсім нічого.

Що ж, так навіть краще.

День проходить дуже нудно і довго. Ні Мія, ні Крістоф сьогодні не працюють, тому мені немає з ким поговорити.

Під час обідньої перерви на мій телефон приходить смс від Мії, яка пише, що зараз прийде до мене. Клянуся, я люблю цю дівчину! Вона врятує цей день!

Бажаючи зустрітися із нею якомога швидше, я хутко з'їдаю решту обіду, дякую Маркусу за їжу і біжу назад до ресепшену.

Коли я приходжу, то Катрін йде обідати. За декілька хвилин приходить Мія і стоїть по той бік стійки. Ми розмовляємо, розказуючи одна одній останні новини. Але я нічого не кажу про ті дві ночі поруч із Даніелем. Воно не таке вже і важливе.

— Доброго дня.

До готелю заходить блондин, одягнутий в джинси, білу футболку, зелений жилет та такого ж кольору кепку. В руках він тримає букет білих троянд і впевнено прямує в наш бік.

— Доброго, — відповідаю йому. — Чим можу допомогти?

— Мені потрібна дівчина на ім'я Амелія Скотт.

— Ох, невже знову квіти? — бормочу я, але, на щастя, мене ніхто не чує.

— Розпишіться будь ласка, — каже хлопець, а потім віддає букет. — Гарного дня, пані.

Я не втрачаю час. Поки Мія роздивляється букет, беру до рук телефон і шукаю номер Крістофа. Він, після декількох гудків, бере слухавку.

— Щось сталося? Зараз не дуже можу розмовляти, — відповідає він, пропускаючи всі формальності.

— Я просила тебе більше не надсилати мені букетів, Крістофе, — майже скиглю від втомленості.

— Я не надсилав тобі квітів, — каже він, нерозуміючи ситуацію.

— Справді? — дивлюся на букет і здивовану Мію. — Це, мабуть, хтось інший.

— Зажди. Тобі надіслали букет?

— Ну, так.

— Немає записки?

Я починаю шукати хоч якийсь шматочок папірця. І коли знаходжу, то радію, хоч і завчасно.

«Гарного дня, красуня»

І це все? Чому не вказано ім'я?

— Ти тут, Амеліє? — голос Крістофа повертає мене у реальність.

— Так, так. Тут не написано від кого він. Я тобі пізніше напишу.

Не чекаючи його відповіді, я натискаю кнопку «Завершення виклику» і кладу телефон до кишені. Мія, із палаючими очима, дивиться в мій бік і якось підозріло посміхається.

— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — запитує Мія.

— Зовсім нічого.

— І ти гадки не маєш, від кого можуть бути ці квіти?

— Ні.

— Тут, до речі, рівно сімнадцять троянд.

— Сімнадцять?

— Сімнадцять. Відправник, напевно, пошкодував грошей на тебе. Як тільки дізнаєшся хто це — пішли його куди подалі. Ти заслуговуєш набагато більше троянд.

Поки ми обговорюємо квіти, сюди повертається Катрін. Вона якось недобре дивиться на букет, але потім приділяє всю увагу своєму смартфону.

— Удачі тобі із нею, — каже Мія і йде з готелю.

Я трішки розчарована тим, що так мало з нею поговорила, але їй потрібно йти по справах, тому я не можу нічого сказати подрузі. Я беру квіти і кладу їх собі до шкафчику в роздягальні, тому що не хочу, щоб кожен роздивлявся їх. Знаю я, як швидко розносяться плітки і якими вони бувають.

Коли я повертаюся до ресепшену, там стоїть Даніель. Катрін знову із ним фліртує, і я ледве стримуюся, щоб не закотити очі. Перш ніж Даніель помічає мене, я ховаюся за дверима, але пізно.

— Я бачив Вас, пані Скотт, — каже Даніель. — Мені потрібно з Вами поговорити.

Я нервово видихаю і йду до нього, обходячи Катрін. Намаюся не звертати увагу на її злий погляд, зосереджуючись на тому, що хоче від мене Даніель.

— Ходімо, — він веде мене до своєї машини і спирається на капот. — Ми можемо обговорити ті дві ночі?

— А ти можеш не верещати на всю вулицю? Люди можуть нас не так зрозуміти, — відповідаю я тихо і злісно. — Мені немає що з тобою обговорювати. Це не твоя справа, — я майже обертаюся, коли його рука хапає мою, і цим самим він зупиняє мене.

— Ні, це моя справа.

— З якого дива?

— Ти — мій працівник. Я маю повне право знати, що з тобою коїться. А раптом це заважатиме тобі працювати?

— Моє особисте життя не заважитиме роботі, повір. І до того ж, воно тебе не повинно цікавити.

— Яка ж ти вперта. Невже не хочеться з кимось поділитися своєю біллю?

Я на мить затамовую подих і дивлюся в його карі очі. Його дотик на моїй руці стає більш ніжнішим, як і погляд. Мені не хочеться тікати від нього. Мені хочеться бігти вперед, прямо у його обійми.

— Це тебе не стосується, — кажу я і моя рука вислизає із його.

— Пробач, я перейшов межу, — каже він, протираючи рукою шию. — Якщо ти захочеш, то я вислухаю тебе. Хоча впевнений, що в тебе є для цього друзі.

Але я не впевнена, що хочу говорити це саме друзям.

Хочу говорити це тобі.

— Так, ти все правильно кажеш, — відповідаю я, незважаючи на те, що хочу сказати зовсім протилежне. — Я вдячна тобі за допомогу тоді, але, будь ласка, більше не приходь до мене, коли я працюю. Колеги можуть не те подумати. До того ж, Катрін скоро вчепиться і не відпустить мене, доки я не перестану дихати.

Я бачу, як він стримує сміх, тому що накриває рот своєю долонею, посміхаючись.

— До речі, вона зараз дивиться на нас, — додає Даніель.

— Вона веде себе як підліток, — виривається у мене і він все ж таки сміється.

— Ти не проти влаштувати для неї ще одне шоу? Мені подобається, коли вона злиться. До того ж, вона вже не так фліртує зі мною. Можливо, у мене вийде нарешті здихатися її.

— А воно мені потрібно?

— Ще одну премію?

— Тобі грошей не шкода?

— Для хороших справ — ні.

— Тоді згода, — я посміхаюся і йду до дверей. — Я закінчую о п'ятій, — кричу і знову бачу його посмішку.