Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"

    — Чекатиму тебе восьмій. Просто скажи таксистові адресу. Ресторан недалеко від кампусів. 

    — Ам... Добре, — вимучила відповідь і кивнула на прощання задоволеному перемогою чоловікові. 

    Погляд на короткий час завмер на вітрині з манекенами. Застиглі пластикові фігури без голів, штовхали на дивні метафори розмови з Джейсом. Мені не подобався цей чоловік. Ні, в перші хвилини знайомства, професор Медсон, звичайно, викликав інтерес. Врешті-решт, я не фригідна, і оцінила зовнішність Джейса належним чином. Але чим більше він ошивався поруч, нав'язуючи свою компанію, тим швидше зникав його шарм. Він, в принципі, випарувався відразу після того, як він принизливо віднісся до Кімберлі. Вже зараз, я вважала афро-американку чудовою людиною і досить адекватною особою. 

    Так, можливо, її стиль життя і поведінка розходилися з моїми поглядами, але це суб'єктивно. А простіше, я виходила з позицій свого смаку. Адже, упевнена, дівчина не порушувала законів, та й за три дні проведені в госпіталі, я встигла помітити її відношення до хворих. 

    Джейс занадто відкрито демонстрував упередженість. Це і відштовхувало. Складалося відчуття, що чоловік зарозумілий, і явно занадто заклопотаний своєю персоною. 

    Увечері, я вирішила поділитися спостереженнями з Людою, але очікувано, подруга загострила увагу на абсолютно іншому. Її цікавило моє здорове інтимне життя. 

    — Чи означає це, що моя красуня, вирішила взятися за цю саму красу і навести порядок, нарешті? — голос Люди звучав стомлено. 

    Посміхаючись і складаючи речі в шафу, я скосила погляд на монітор. З екрану дивилося заспане щось. Удома зараз була глибока ніч. 

    — Ти так говориш, немов я ходила, як недоглянута лохудра, — кисло бовкнула і беззлобно скривилася. 

    — Ні, — заперечила подруга, а потім замогильним голосом продовжила: — Гірше! Ходила, як цербер, і зиркала на студентів так, немов вони твої мензурки навмисне переплутали. А коли наш Штичок вривався до тебе в лабораторію, після його відходу треба було вішати табличку на двері з написом: "Вхід заборонений. Аспірант в стані сказу. Симптоми на обличчі: піна з рота і конвульсії!"

    — Ну! Зараза така! — огризнулася тільки для проформи. 

    На жаль, Люду права. Струсивши і надівши джинси, на яких ще етикетка висіла, я скептично придивилася до відображення в дзеркалі. 

    — Усі претензії до предків! — тим часом, позіхаючи, вимовила подруга. — Маман сказала, що краще б вони дитя з пологового будинку не забирали, ніж терпіти ще одного тата в хаті.

    — І тому ти втекла вчитися в Київ, а не залишилася в Харкові. Я пам'ятаю, — кивнула і поправила штанини біля кісточок. 

    Люда мовчки спостерігала за мною, поки я не дістала блузку насиченого червоного кольору.

    — Катюхо! Карамба! Ти шикарно виглядаєш! А ну посунь мене вліво!  

    Я закотила очі і поправила вебку, а поставши перед подругою в повний зріст, застебнула ґудзики під саме горло.

    — Як? — запитала. 

    — Відпад! Цей твій доцент не зможе їсти. Слиною вдавиться. 

    — Ага... Значить, потрібно все зняти. А натомість надіти джинсовий комбез і мексиканське пончо, щоб втік, як тільки побачить.

    — Тобі потрібний хороший секс, подруго, — зараза знову ткнула в хвору тему і продовжила: — Такий, щоб усі кістки розплавило, а усередині на ранок все нило. Гарантую, снобізм в питанні інтиму, виліковний тільки хорошим партнером без зобов'язань, і бажано, з відмінним досвідом в цій справі.

    Я не витримала. 

    — Слухай-но, ти часом там не відкрила новий офіс "Тіндера" в Києві? Що ти несеш?! Андрій, твій, спить хоч? 

    Роздратовано закінчивши, я поправила укладку, і погодилася, що виглядаю дійсно дуже красиво. 

    — Так, звичайно! Спить він! — вона скривилася і зі злістю заторохтіла. — У них якийсь збір в цій іграшці безглуздій. Сьогодні вихідний, ось і рубається до ранку. Потім встане по полудні, і почне проявляти чоловіче лібідо.

    — Ти сама йому це дозволяєш, — резонно помітила. 

    — Знаю. Тому що лібідо зростає у декілька разів, як тільки його команда знаходить якусь бісову фєнічку. Ось, ти мені скажи? Це століття таке? Типу, щоб відчути себе мужчиною, треба порубати полчище зомбаків мишкою на екрані, а потім в дев'ять ранку влетіти до ванної кімнати, же я миюся, в трусах з хоботом і слонячою моською, зі словами: «Пампушечка, дивися яку хрєнь я прикупив на «Аліекспрес»?

    — І ти ще скаржишся? Женька... — я не встигла почати, як затнулася. 

    — Я ж просила! Не згадуй при мені ім'я цього членоносця. У мене досі руки зудять прийти до нього в інститут з роздруківками його обміну пародонтозом зі студенткою, і зганьбити на усю кафедру, приліпивши ксерокопії на кожен стенд.

    — Людо! — я в шоку осікла її. 

    — Що відразу "Людо"? Я між іншим, майже двадцять п'ять років Людмила Борисівна! Коротше! Узяла свій зад в руки, нафарбувала губи в яскраво-червоний колір розпусти, і від стегна, порулила за порцією оргазму! 

    Запал Людмили остудив мій власний. На жаль, в подібному питанні, ми з нею залишалися біполярні. 

    — Людо, ти сама знаєш... — я навіть почати не встигла, як прозвучав втомлений вигук: 

    — Знаю, ти сноб. Але я ще не втратила віру, що знайдеться достойний знавець своєї солодкої і брудної справи. Тут допоможе тільки це. Потрібно такого принца, щоб у тебе коліна пітніли. 

    — Коліна не пітніють. Пініють підколінні ямки, — резонно помітивши, я склала руки на грудях, і похитала головою. 

    Знавець... А такі бувають?

    — Дякую за лікнеп, аспіранте Шевченко. Я теж медик. А ти просто ханжа. Коліна пітніють. Ох, як пітніють, коли години дві тебе... 

    — Так! — я підняла руку вгору і закликала Люду до порядку. — Йду я! Прости Господи... 

    — Отож бо й воно! Вперед! І щоб я завтра бачила задоволену моську, а не кислу міну обіженки на увесь рід чоловічий.