Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Будеш моєю, Роксолано, Ксана Рейлі 📚 - Українською

Читати книгу - "Будеш моєю, Роксолано, Ксана Рейлі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Будеш моєю, Роксолано" автора Ксана Рейлі. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 44
Перейти на сторінку:
Розділ 12


— Лано? — Дженк свердлив мене поглядом, поки пані Фахріє і мама Ясемін допомагали їй вибратись з басейну.

— Що? — я хитнула головою, — вона випадково вилила на мене напій, — я вказала на доволі помітний мокрий контур на своїй білій сукні, — а потім випадково впала у басейн.

— Брехуха! — верещала Ясемін, поки її закутували у рушник, — це ти мене штовхнула!

— Але ти вилила на неї коктейль...— Дженк доволі суворо їй відповів.

— Що вона меле? — дівчина розізлилась і звільнившись від обіймів своєї мами й рушника, різко підійшла до мене, — ця...стерва спровокувала мене. Такого тут наговорила, що у мене аж волосся дибом стало. Я здивована, як тут ще нічого ні в кого не зникло. Вона точно якась аферистка, яка тебе лише використовує. Але ж ти ніколи не бачиш правди просто перед своїм носом, — Ясемін гірко розсміялася, — тільки глянь, яка вона жалюгідна. Я не вірю, що ти можеш її кохати, не вірю, що ти зміг проміняти мене на оце...— вона махнула на мене пальцем ніби на щось огидне, а я вже просто не витримала цього монологу і вхопила Ясемін за зап‘ястя.

— Стули свою пельку! Бо ж справжня брехуха тут це ти! — я боляче стиснула їй руку, але на диво, вона лише скривилась, не подаючи виду.

— Так, ану годі, — втрутилась мама Дженка і розборонила нас, звісно ж, прийнявши бік Ясемін, — я відразу була не в захваті від того, що мій син зв‘язався з якоюсь...незрозумілою персоною, але я вирішила почекати й побачити, що буде далі. І тепер я це остаточно зрозуміла. Лано чи як там тебе, будь ласка, забирайся геть з мого дому, — вона вказала рукою кудись вбік, — і я не хочу тебе тут більше ніколи бачити. І дай спокій моєму синові, ти зовсім не заслуговуєш його. Простачка.

— Так, — я стверджувально похитала головою, а моє підборіддя почало тремтіти від підступних сліз, що з‘явились на очах, — саме так. Ось ця правда, про яку я тобі говорила завжди, — я дивилась Дженку прямо в очі, а він вже був страшенно злий, — а ти не вірив мені. Це не моє життя і ніколи ним не буде. А ти не пожертвуєш всім заради простачки, — я розвела руками й окинувши всіх поглядом, розвернулась та пішла геть. 

Вже зайшовши за кут будинку, я не витримала і сльози самі потекли щоками. Не знаю, чого я сама очікувала від цієї зустрічі. Проте вони всі вірно говорили, я не на своєму місці, не у своєму світі, мене тут ніколи не сприймуть і я тут нікому не потрібна. Єдине, що мене справді хвилювало, це слова, які я сказала Дженку. Я говорила в пориві емоцій і...невже я справді так думаю? Для чого я говорила так, ніби щось відчуваю до нього... Я зупинилась і охопила себе руками, ніби боячись своїх власних думок.

— Лано, — з роздумів мене вирвав задиханий голос Дженка. Невже він біг за мною? — що це таке було? — він був одночасно і лютим, і пригніченим. Не знаю, чого в ньому було більше.

— Правда, — я повернулась до чоловіка обличчям, — це була істинна правда.

— Яка правда? Для чого ти зчепилась з Ясемін? Та ще й при всіх!? Вона тобі цього так не залишить, ти...та ти зовсім її не знаєш!

— Зате ти дуже добре її знаєш, — я сказала це рівним холодним тоном.

— Що? — Дженк нахмурив брови.

— Нічого! — я почала кричати, — мені набридло вже все це, ось тут воно мені, — я приставила долоню до горла, — мало того, що я маю вдавати незрозуміло що, так ще й мене тут поливають брудом і принижують. Ні, дякую, це без мене.

— Що? Що ти збираєшся робити? — він схрестив руки на грудях.

— Не переживай, я доросла дівчинка, не пропаду.

— Ну і куди це ти?

— Додому, — відповіла я, навіть не обертаючись.

— Я відвезу тебе, — Дженк ступив декілька кроків, але я зупинила його.

— Ні, я доберусь сама. А ти біжи до своєї матусі...думаю, вона вже підготувала вам з Яс...— мені не захотілось вимовляти її ім‘я, — ліжко миру, де ви обов‘язково зробите все так, як хоче вона, — я блиснула хитрою посмішкою і якнайшвидше пішла геть, залишивши Дженка ледь не з відкритим ротом. 

Хоч вже було ближче вечора, проте сонце припікало так, що з мене напевно вже сім потів зійшло. Криво зав‘язавши своє волосся у пучок, я йшла вузькою вулицею, розглядаючи місцевість.

Тут було страшенно гарно, що інколи важко й погляд відвести від колоритних будиночків, людей і краєвидів. Босоніжки вже добряче натерли мені ноги, тому я просто роззулась і йшла далі вже босоніж. Мені не хотілось викликати таксі, хоч я і не надто добре знаю місто, але зараз мені хотілось пройтись і побути наодинці. Не було бажання навіть дзвонити сестрі, бо я прекрасно знаю, що вона б мені сказала. Опинившись біля якогось парку, я вирішила прогулятись там, бо вже напевно страшенно згоріла. Побачивши вільну лавочку, я з полегшенням вмостилась на неї. В сумці постійно дзвонив телефон і що мене відверто дивувало, телефонував Дженк. Не знаю, що йому від мене було потрібно, але в кінці-кінців я просто вимкнула його. Не хочу в черговий раз вислуховувати неприязнь у свій бік. Ноги вже трохи відпочили, тому я взула босоніжки назад, а коли защіпала ремінець, то помітила, що пухнастий рудий кіт прямує до мене і ніби не помічаючи, вистрибує на лавочку.

— Що, я зайняла твоє місце? — я посміхнулась сама до себе і почала його гладити. Кіт же відповів мені мурчанням, — подобається, так? Кому ж не подобається добро і ласка. Знаєш, я навіть тобі заздрю...ти вільний, можеш робити, що захочеш. Ну те, що тобі доводиться виживати ми упустимо...А я ось тут застрягла і ніяк не можу видряпатись із власної помилки. А мене це все вже страшенно дістало.

Кіт декілька хвилин дивився мені в очі, а потім просто байдуже повернувся до мене спиною, ліг і заснув. Я знову засміялась сама до себе, бо вже дійшла до того, що розмовляю з котом. Проте, це все наштовхнуло мене на одну думку. Що справді...ніхто ж не може мене силою втримати тут. Ніякі контракти, Дженки, Мехмети й так далі. Це все проти моєї волі, не за моїм бажанням. Тому так не може тривати вічно, я ж скоро просто збожеволію. Я не збираюсь більше виконувати їхні забаганки. Рішуче піднявшись з лавки й подякувавши коту, я швидко почала набирати номер таксі та за 40 хвилин змогла дістатись до будинку. Попросивши таксиста зачекати, я влетіла в будинок, витягла свою валізу і почала просто скидати в неї всі свої речі. Я не боялась чогось забути, бо мені хотілося якнайшвидше втекти. Оглянувши будинок ще раз, я в думках попрощалась з цим всім і за мить вже сиділа в таксі й їхала до аеропорту. Коли я дісталась туди, то швидко вбігла всередину. Потрібний мені літак відправлявся за декілька годин і це було прекрасно. Глянувши в інтернеті, що ще є вільні квитки, я рішуче попрямувала до каси. Довелось трохи постояти в черзі, та нарешті я сказала такі заповітні слова.

— Квиток Стамбул-Київ в один кінець, будь ласка.

— Так, звісно, — сказала мила жіночка, — можна ваші документи?

— Звичайно, — я ледь не істерично витягла паспорт із сумочки й протягнула їй.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 21 22 23 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будеш моєю, Роксолано, Ксана Рейлі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будеш моєю, Роксолано, Ксана Рейлі"