Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
***
Черчиллі не були бідні. Таке твердження було б абсурдним. Та, як на герцогську родину, не мали стійких прибутків — усі статки тією чи іншою мірою були заморожені у Бленгеймі. Попри доволі довгий список прихильників Дженні (а підкореними нею вважали 200 залицяльників, хоча Рой Дженкінс називає це число «підозріло округленим»), вона не особливо вправлялася в переведенні їхньої уваги у матеріальну вигоду. А на одному етапі Черчиллю навіть довелося подати судовий позов проти матері, аби покласти край розтринькуванню його та брата Джека спадщини.
Безперечно, його заробіток із писемного ремесла був величезним за мірками тих часів. І його ранні успіхи тривали довго, з 1929 до 1937 року він заробляв у середньому 12 883 фунтів стерлінгів на рік, а це приблизно в 10—12 разів більше, ніж те, на що міг сподіватися будь-який інший успішний фахівець. Проте і видатки його були колосальними.
Один лише рахунок від постачальника вина втричі перевищував фізичного працівника того часу. І до того ж доводилось забезпечувати утримання Чартвеллу, до розкошів котрого належав і круглий неронівський басейн просто неба. Увесь рік у ньому підримували температуру 24 градуси — а це забезпечувалось роботою коксового бойлера таких самих розмірів, як і той, що використовується для опалювання Палати громад.
Було в його підході до життя щось розкішно нескнарне. Одного разу, наприклад, він хвалився, що ніколи не було такого, аби він не зміг собі дозволити замовити пляшку шампанського другові тоді, як і собі бере одну. Та іноді йому доводилось усіляко наймитувати, аби оплатити рахунки. Якось він навіть отримав завдання від «Світових новин» на стисле викладення цілої серії класичних романів під назвою «Перекази великих історій світу».
То не був, як він сам зізнавався, «мистецький» успіх. Хоча що з того: йому платили по 333 фунти за твір, тоді як його стражденний секретар Едді Марш, який насправді їх писав, отримував 25 фунтів. Та цим «махінації» не обмежувалися — були й страшенні ухиляння від сплати податків: дослідження Пітера Кларка викрило деякі просто надзвичайні маневри.
Черчилль вважав, що має повне право писати навіть тоді, коли обіймає посаду міністра. Так само як він продовжував роботу над «Світовою кризою», ставши канцлером Скарбниці у 1924 році. І при тому він (чи радше якийсь геніальний бухгалтер) вирішив, що з моменту вдягнення батькової канцлерської мантії він припинить бути «автором». А це означало, що величезна отримувана ним платня (яка загалом становила 20 тисяч фунтів стерлінгів) буде класифікуватися не як прибуток, а як «приріст капіталу».
Результат був просто нечуваний: Черчилль не заплатив ані пенні податку. «Pol Roger»46, лийся рікою!
Лише повний бевзь писатиме не заради грошей, часто повторював він, цитуючи доктора Семюела Джонсона. Проте, звісно, у його випадку це твердження далеке від правди. Він писав також і через те, що того вимагав його темперамент.
Письмо (або живопис, або укладання цегли) для його творчо-депресивної особистості було способом утримати на прив’язі «чорного пса» депресії47. Викласти двісті цеглин чи написати дві тисячі слів на день — він писав, щоб відчути те звільнення, яке приходить із цими заняттями.
Та понад усе він писав свої журналістські, чи історичні, а чи біографічні праці тому, що для Вінстона Черчилля вони були — адаптуючи вислів Клаузевіца про війну48 — продовженням політичної справи, тільки іншими засобами. Ці нестримні літературні зусилля були його наймогутнішою зброєю в найрізноманітніших кампаніях — чи в питанні незалежності Індії, чи проти самовпевнених амбіцій Гітлера.
Він умів драматизувати події та особистостей, як уміли робити зовсім небагато інших політиків — додаючи емоцій та колориту, що пасували б поставленій ним меті. Якщо Невілл Чемберлен приречено говорив, що Чехословаччина — країна дуже далека, про яку нам мало відомо, то Черчилль умів, своєю літературною майстерністю, перенести трагедію ближче до слухача, на поріг до людей, у яких жодних уявлень про Чехословаччину раніше не було.
Задовго до того, як у травні 1940-го він прийшов на Даунінґ-стрит49, про історію він написав і прочитав стільки, що в нього сформувалося просто унікальне розуміння подій, вміння бачити їх у контексті та чітке уявлення того, що Англії потрібно далі робити. Проте Джон Пламб висміював це вміння Черчилля, вважаючи його поверховим розумінням історії та самовпевненою вірою у велич Британії.
«Розділ за розділом звучить та сама стара вігівська ахінея», — казав він, нападаючи на основну ідею, якою керувався Черчилль усе життя. Ідею того, що в піднесенні Англії та появі вільних поглядів — у процесах виборювання у корони свобод, розвитку повновладного й демократичного парламенту — все ж було щось особливе.
Та де там, каже Пламб: «Минуле — картонна процесія пишних подій, які ні на що не вказують і ніяк не спрямовують майбутнє». Ну, поглянувши на сьогоднішній світ, я не погоджусь із Пламбом. Зверніть увагу на околиці колишнього Радянського Союзу, на те, що відбувається в країнах «Арабської весни», — гадаю, більшість людей дійде висновку, що за ці ідеали досі точиться боротьба і вони досі варті того, аби за них боролись.
Те, що Черчилль умів так впевнено трактувати і втілювати в життя це своє бачення, вилилось у неабияку користь як для країни, так і для світу. Попри всі її помилки він знав, що Англія дала світові, — і це надало йому певності у кінцевій перемозі.
Та є в його літературному вияві вирішальний аспект, який визначив Черчилля як єдиного гідного кандидата на ту роль у 1940 році. Навіть Пламб у дослідженні праці про Мальборо погоджується, що Черчилль виявляє якусь диригентську здатність викладати і координувати матеріал. Вчасно переключається з Голландії на Париж, з Лондона на Світовий океан; інстинктивно знає, яка тема потребує уваги й коли, — і все це не зупиняючись в основній лінії оповіді. Приблизно так само він вів і війну.
То врешті повернімося до того персонажа в кабінеті у Чартвеллі, який ходить взад і вперед, диктуючи місіс Пірмен або Едді Маршу. Необхідно докласти просто грандіозних розумових зусиль, аби скласти докупи в голові всі правильні слова й повантажити їх на конвеєрну смугу язика, аби вони вийшли в порядку, придатному для друку.
Оце без кінця повторюване усне тренування вдосконалило не лише письменницькі, а й ораторські здібності Черчилля. Можливо, сьогодні ми не читаємо достатньо книжок, написаних ним, та саме його промови були тим, що оживляло націю.
Але, як ми зараз дізнаємося, найвеличнішому промовцю сучасної ери не завжди вдавалося говорити так гладенько і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон», після закриття браузера.