Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

Перед дружиною директора припаркувався автомобіль. Звір визирає із самого себе й стрибає в ліс, де він знаходить тишу й спокій. Щоправда, влітку там, у лісі, погойдуються навантажені по самісіньку зав’язку плоти життя, що їх люди залишають на природі, щоб улегшитися. У машині тепло, небо здається набагато нижчим. Час хилиться до заходу, і виникає взаємна схильність. У лісі бродять козулі, яким узимку доводиться ще гірше, ніж нам. Жінка плачеться, устромившись у панель приладів, як у жилетку, і риється в бардачку в пошуках носової хустинки, щоб угамувати свій сум. Машина рушає з місця, сиплються нещадні питання. Жінка розкриває дверцята повільного автомобіля і кидається в ліс. Почуття переповнюють її, вона повинна вибити їх із себе, як це роблять наші потяги, якщо не замкнути їх як слід у підзорну трубу нашого тіла. Так сказано в книгах, у яких задешево можна довідатися про себе все, бо ж ти сам собі дорогий. Жінка махає руками в повітрі, немовби навколо неї кружляє мошкара або який-небудь інший рій, падає, перечепившись об корінь, роздряпує собі лице сніговою кіркою й зникає в темній плямі лісу. Ні, онде вона, біжить там, попереду! Спотикається об вигнуті чорні гілки. І незабаром вона самохіть вертається до своїх мотузок і нашийників, сідає в машину, без жодного спротиву дозволяє прип’ясти себе до сидіння. Вона виростає в собі самій і готова до своїх послуг. Вона чує, як її почуття наближаються, немов розкотистий грім, і мчать крізь полустанок її тіла, — чисто тобі залізничний експрес. Рух повітря, викликаний начальником станції, що змахує своїм тонким жезлом, майже збиває її з ніг. Вона дослухається до себе. Вона слухається тільки своїх команд. Для всіх цих чутливих істот шум силових струмів, який наповнює їх, править за небесне провидіння. Які дивні ці люди, у котрих досить часу, щоб дістати посвідчення льотчика для своїх почуттів, які пурхають туди й сюди без усякого автопілоту, і політати як слід у собі самому!

Ця жінка, що доскочила середини життя, частенько любить помріяти про те, що їй треба вибиратися з польотного коридору, призначеного іншим жінкам, які приліпилися до неї своїми роздутими стегнами й грудьми, вирватися, аби відправитися в ситіший край, де тобі старанно витруть сльози. Жінка ставить себе за ідола і, як туристка, що купує дешевий маршрут, із задоволенням вирушає до країни обережних пристрастей. Вона зустрічає себе всюди, — де захоче, й одночасно біжить від себе, бо ж деінде можлива чудесна зустріч із власним внутрішнім світом, там, де можна витати в хмарах і вливати в себе з милостивих келихів ще більшу порцію чуттєвості. Вона така сама летюча, як хімічна сполука, що у будь-який момент може звітритися.

Десь так стоїть справа з мистецтвом і з тим, як ми його сприймаємо: кожен відчуває щось своє, багато хто не відчуває нічого, а проте, ми єдині в тому, щоб видобути із себе своє послідуще враження й у недоперетравленому вигляді запропонувати іншому, щоб той його проковтнув. Ми рвемося зі своїх маленьких грубок, немов язики полум’я з охопленого пожежею помешкання. Ми квапимося за своїми потребами, наче до потяга, що ось-ось рушить. Світить сонце, а кімнати, у яких ми кипимо від життєвої спраги, натоплено над усяку міру. Все аж пашіє жаром й насичено духом, підігрітим язичками полум’я, і він підіймається над нами, щоб й інші його теж помітили. Рано чи пізно ми падаємо, бо ґрунт хитається під нашими ногами, ми закохуємося й пред’являємо своїм партнерам вимоги, одна божевільніша за іншу. Яке щастя — бешкетувати в горах, поки не втратиш своєї шапочки з балабончиком.

Студент, осідлавши свого високого й дорогого коня, прихильно слухає, як жінка передоручає йому себе. Унікальний випадок, який привів її до зали власних відчуттів, де тиша просочена гарячковими розмовами, немов фабрична теплиця. З жінки із трепетом вириваються назовні зв’язані в пучки фраз дні її дитинства й брехня про її вік. Вона веде студента схилом своїх думок. Жінка говорить і говорить, щоб надати собі ваги, і мова її відділяється від правди в той момент, коли правда раптом відкрилася їй і кинула на неї прекрасний, але короткий відблиск. Кому схочеться слухати, як домогосподарка розповідає, що її щиросердний рух викликаний плачем дитини або тим, що їжа підгоріла. Що більше жінка говорить, то виразніше росте в ній бажання залишитися загадкою для себе й для цього чоловіка, а він для неї теж загадка. Їй хочеться, аби вони були цікавими один одному настільки, щоб змогли трохи довше залишатися один в одному, а не зривалися б на ноги відразу й не тікали світ за очі.

Але хто ж не відчуває біль як пристрасть? У каструлях, які брязкають кришками, звідки виривається пара, готуємо ми своє почуття. Ну а ті, кого підганяє загроза звільнення? Вони б’ються лобом у ворота паперової фабрики, що її концерн збирається закрити, бо вона стала не надто рентабельною. Крім того, вона забруднює струмок, і вже підростає чимало тих, хто, невміло гострячи тупі пазурі, прислухається до голосу природи, що навчилася, зрештою, розмовляти мовою своїх дітей. Ці нащадки університетів розуміють, про що говорить природа й що діється в її повітряних і водних просторах. І обличчя сперечальників розтягуються в посмішці, адже вони мають слушність. Природа поділяє їхню думку, так само як і їхнє почуття. Ретельно відбираються проби з буйної, неслухняно вируючої річечки, однак деінде знову відкривається нова рана природи, і всі щодуху квапляться туди. За якийсь час у неї з обох кінців викидають людські відходи. Всередину вони потрапили вже у вигляді гною. Так, за допомогою своїх жителів і рушіїв фабрика виробляла папір, наше власне добриво, на якому ми, прокладаючи криваві бганки на диванах, можемо занотувати свої думки. І хай що ми маємо сказати одне одному — солодке Ніщо й солодкі ночі кохання, які ми сподіваємося виростити на її гної до небачених розмірів: хай там що — це наших партнерів не обходить, позаяк вони зайняті власними міркуваннями, які їм доводиться щодня оновлювати й знову заповнювати.

Що сильніше щастя, то менше говорять про нього в цих місцях, щоб не потонути