Читати книгу - "Варта у Грі, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Хах! Так. Було б смішно, якби не факт, що одну темну алхімею вже вбили через це, — Златанове обличчя на мить залила задума.

— А що ти хочеш загадати? — спитала Варта. — Якщо так віриш у ту історію.

Сама чаклунка скептично ставилась до теми заповітного бажання, бо офіційні правила її не згадували. Проте Златанова певність розхитувала і її скепсис.

— Вірю, — маг стишив голос. — У мене є вагомі причини. Пригадуєш, я казав, що моїх батьків і їхніх батьків зрадили? То от, нас ще й прокляли, Варто. Моє бажання — змінити це.

— Минуле не можна змінювати. Нема такої магії. Навіть найсильнішої.

— Я знаю шлях позбутися прокляття.

Варта подивилась на мага насторожено. Узагалі, цей чех не те щоб виглядав особливо неадекватним, але коли він заговорив про прокляття і казочки про Гру, то щось в його аурі невловимо змінилося. І це щось благало Варту не занурюватися, не допитуватися, навіть не торкатися Златанової темряви. Але водночас темрява була для неї рідною, частиною душі, котрій вона належала і котрій відкривала себе сповна. І якщо цей нахабний та могутній чародій несе на собі вагу будь-якого прокляття, можливо, їй, темній, буде легше зрозуміти його?

***

— А так і не скажеш, що ти не львівський, — зауважила Варта, продираючись вузькою стежкою за Златаном. — Я була в цьому парку безліч разів, і все одно добре задумалася б, перш ніж отак напролом потемки кудись пертися!

Листя хльоскало по обличчю, і дівчина подумки пошкодувала, що Гра не взимку. Хоча тоді міг лежати сніг по коліна. Але принаймні не було б таких заростів!

— Я трохи прогулявся тут удень, — кинув чех. — Розвідав територію, бо світляки певні, що десь у цих краях варто шукати точку. І ще понаставляв пасток. Хочете знову піти на обмін?

— Однаково ми ще не знаємо, хто наша жертва.

— Це ти не знаєш і Тайфунова тусівка, — зауважив Златан. — А сама жертва вже чудово усвідомлює свою ситуацію. І можливо, має на своєму боці когось поза вашою компанією. Ти такого варіанту не розглядаєш?

— Та ну! — заперечила дівчина. — Тайфун — наш голова. І хоча є групи, котрі тримаються осторонь, але все одно перш за все ми — темні. А тоді вже алхіміки, маги, відьми...

— Зручна філософія для керівників. А ти наївніша, ніж здається.

Дівчина на мить пошкодувала, що взагалі заговорила з магом на цю тему. Вона зробила кілька широких кроків і наздогнала його, хоча йти поруч на вузькій стежці все одно не вийшло б. Ніч видалась темною і густою.

— Ну, а як там у вас? У Чехії?

— Я ж казав, забудько. Я не живу там. Усюди потрохи живу... Обережно, тут якась діра.

Дівчина перестрибнула неглибоку яму і послизнулась на тому боці, але їй вдалося втримати рівновагу.

— У Празі колись був поділ по річці, — вів далі Златан. — З одного боку — світлячі, з іншого — наші. Але потім він нівелювався.

Варта відчувала кожен тріск гілок під своїми підошвами. Кожен шелест. Десь далеко стукотіли вагони поїзда, підбираючись до Підзамча.

— Я майже не жив там, бо їздив Європою. По роботі.

— Гарна робота, мабуть.

— Не те слово... Історія вдень, — чех знову змінив тему, ніби тиша давила й на нього. — Казка про Гру. Це насправді історія про демона. Чула цю версію?

— Не пригадую, — Варта примружилась, намагаючись роздивитися спину хлопця, проте на мить у неї запаморочилось у голові.

— Історія про демона твердить... — почав було Златан, але тоді затнувся, відгортаючи гілки попереду, — ...твердить, що наприкінці Гри щоразу, коли дванадцять міток залиті кров’ю, вивільняється пекельне створіння з колосальною силою. Отой спалах сили — це насправді його дар, а не якась давня магія, яка нас живить.

— Хах! А я думала, ти достатньо дорослий, щоб не вірити в демонів! — розсміялась дівчина, проте випадкова гілка боляче ляснула її по спині, і холод ночі став пронизливішим. — Скільки тобі, дванадцять?

— Якщо все буде гаразд, то 27 липня виповниться 27, — процідив маг напружено, мовби дуже не любив свій день народження.

— А якщо не буде? — вирішила зіронізувати Варта, проте супутник не відповів.

— Демон здійснює бажання, — додав Златан тихо. — Те одне бажання. Яким би воно не було.

— Ага-ага, а ще обдаровує марципанами всіх охочих...

— Демон прокляв мій рід, — чаклун раптом спинився, і дівчина ледь не вдарилась об його спину Стежка спускалась униз надто круто, а трава була слизькою від вечірньої роси.

— Демон прокляв мій рід, — повторив хлопець напружено.

— Златане, — Варта скористалась раптовою близькістю й поклала долоню йому на спину, — демонів не існує.

Дівчина відчувала, як швидко й гучно б’ється його серце. Саму її сковував холод. Златан не став заперечувати чи розповідати щось ще. Він зсутулився і ковзнув униз.

Варта зробила два кроки за ним, послизнулась на траві й впала.

— Здається, мені критично треба виспатися, тому нам краще шукати швидше, — видихнула вона, стріпуючи землю з рук.

— Саме цим і займаємось, — Златан допоміг їй підвестися, але тоді швидко відсторонився і пішов уперед.

Варта похитала головою. Запаморочення не минало. Вона зробила кілька кроків — стежка вела вниз і обривалась.

Низький паркан стирчав чорним хребтом попереду, ніби переламані рештки чудовиська або скелет демона. Але демонів не існує...

— Стій! — кинула дівчина чехові, проте слова прозвучали пошепки. — Стій же ж...

Вона наблизилась до паркана і роздивилась у темряві голки хрестів, котрі випиналися між травою. Запах трави й тиші, запах літньої ночі й запаморочення. Хрести стояли густо-густо, наче натицяні тут навмання. Запах холодного каменю сягнув чуття Варти, і вона здригнулася.

Златана поруч не було.

Старі гробівці оточували її мовчазними тінями. Перед очима стояли золоті зблиски й розхитувалися, ніби заколисували. Маятники беззвучно рухалися — праворуч-ліворуч, ліворуч-праворуч.

— Спокійно, — сказала дівчина сама до себе, хоча ноги поривалися затремтіти. — Я просто зайшла на цвинтар. Це старий цвинтар. Після розмов про демонів і прокляття мені до дрижаків страшно. І чеський