Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Піднята рука Дениса, але ніхто не просить слова. Нам цікаво, куди думка заведе Петра.

— «Розумний державець не може і не повинен дотримуватися своєї обіцянки, якщо це шкодить його інтересам і якщо вже відпали причини, що змусили його дати обіцянку», — на його обличчі відблискувало світло планшета, створюючи синюватий відтінок. — «Надійніше вибирати страх, аніж любов». Погодьтеся, хіба з нашим народом можна інакше? Чернь, лише суцільна чернь.

Нервове порипування стільців.

— Чернь, що «зваблюється видимістю і успіхом». Чернь, що живе в інформаційній хмарі, тумані брехні, що його влада наводить заради своїх інтересів і зацікавлень держави. Державець, звісно, повинен «розважати народ видовищами», що у нас стабільно і роблять. Я не маю сумнівів, — він зробив паузу, яка була надто вже театральною, — тільки сильна рука зможе припинити цей хаос і розкрадання.

Піднята рука Дениса. Знічена посмішка Іри. Їй соромно за те, що відбулося щойно.

— Час вичерпано.

Павло намагається відсунутися від Петра. Одначе зробити це непомітно не зміг.

— Я тільки хотіла маленьку репліку, — Ніна підводить руку.

Кивок Дениса.

— Згадалися просто слова Бенджаміна Франкліна, — її погляд розтинав Петра, — «Повстання проти тиранів — це обов’язок перед Богом».

***

Розчавлені обговоренням, ми пішли пити каву. Модератори якимось неймовірним зусиллям і жартами спромоглися знову розворушити нас. Петро був приязний і люб’язний, всім виглядом показуючи — є різниця між ролями, що їх ми виконуємо під час Семінару, і є ми, інші, вже у нашому повсякденному житті.

Потім були ще три тексти.

Тексти, що витягали з нас катарсис і відчуття нашої належності до чогось більшого. Знання? Трансцендентного?

Не знаю.

Кожного разу на будь-якому Семінарі «Астрі» таланило видобувати потужні викиди енергії. Енергія циркулювала за круглим столом і під час обміну репліками миттєво перетинала коло, розрізаючи його на шматки. Потоки енергії ніби підсилювали нас, давали усвідомлення, що одна голова добре, а двадцять одна взагалі чудово. Та водночас висотували з нас останні сили, спустошували внутрішні ресурси. «Я наче постарішав на кілька років», — жалівся Алік, і згодом я часто чув цю фразу на Семінарі.

Ми були командою, в якій навіть критична позиція Петра виконувала свою функцію — і об’єднувала нас проти нього, і показувала нам наші думки та судження під іншим кутом.

Обмін енергією та віра в нашу силу надихали, створювали ще одну ілюзію.

Ніби ми можемо все. Змінити себе. Змінити цю країну. І зрештою — змінити людство.

Така вже природа ілюзій — вони надто крихкі. І це лише питання часу — коли вони розлетяться на друзки.

Все вигадка.

Все брехня.

***

Останній текст Семінару «Глобальний світ і відповідальність» — виступ Вацлава Гавела на зібранні з нагоди п’ятдесятиріччя ООН. Один із Великих мертвих, котрі ще живі.

На хвилях нашої ейфорії та відчуття, що попереду лише «Антигона», а за нею — спроби адаптуватися до старого життя з переформатованою душею, з цими відчуттями обговорення хотілося максимально наситити думками. І встигнути якомога більше. Ми підхоплювали думки одне одного, сміялися жартам і функціонували, як механізм. Механізм, налаштований під систему «Астра».

— Гавел чітко прописує, що спасіння людства лише у створенні чергового договору, — Марина супила брови, вишукуючи потрібну цитату. — «Це буде можливо, коли всі приймуть кодекс взаємного співіснування, якийсь загальний мінімум, який може бути прийнятий кожним, щоби ми взагалі могли жити поруч одне з одним».

Алік підхоплює:

— «Такий кодекс повинен бути вираженням істинної волі всіх людей, виростати з їхнього справжнього духовного коріння». Далі він наводить цінності, які могли б об’єднати людей. І серед цих цінностей мені завжди подобалося «відчуття вічності наших вчинків». Цінність, що заперечує існування часу і самої тимчасовості, а значить, завжди в ціні. І це означає — максимально наближається до істини.

Я поринаю в роздуми, Ніна вже закінчує свою репліку:

— Треба зрозуміти свій глибинний зв’язок, що існує між усіма людьми, нашу кревну спорідненість.

«Астра» вкотре підкидала підказку, натякала на нашу інакшість стосовно до неї. Але марево ілюзій затуманювало свідомість.

Треба було чути, коли депутат повторював слова Гавела: «Наша совість повинна, нарешті, наздогнати наш розум, в іншому разі ми зникнемо». І ще з більшим запалом: «Політика — це служіння іншим, це практика моральності. Це — вияв глобальної відповідальності, відповідальності за саме виживання людського роду».

«Астра» по-різному ламала долі. Знання, що їх отримували учасники Семінару, — це зброя проти дійсності, інструмент для її зміни, перебудови. Даючи знання та ілюзію свободи вибору, «Астра» забирала собі майже все інше. У деяких випадках нові знання і нове «я», що його отримували семінаристи, не відповідали умовам реальності, в якій продовжували існувати всі інші. По кількох місяцях після Семінару з депутатом трапився суїцид. Двічі чи тричі він прострелив собі голову. Цього не показали ЗМІ, однак «Астра» знала все. І особливо те, що усвідомлення своєї відповідальності, а не бажання швидкої наживи були тією цінністю, яку колеги депутата не готові були сприйняти. Тим паче — вибачити.

Але того дня його слова і цитати Гавела зустріли оплесками. Хоча б на кілька секунд з’явилася надія на реальні покращення реальності.

Я постійно повертаюся до текстів «Астри».

Там — істина. Там — усі підказки. Як хтось цитує сторінками Біблію, так і я всотую ці тексти з року в рік. Розбираючи найменші відтінки сенсів і прихованих натяків. Однак останні чотири тексти — оголений нерв, заклик до дії. І вкотре повторюючи слова Гавела: «У кожної людини сновидить свідомість, у кожному сновидить божественне».

Треба тільки розбудити.

Здійснити вчинок.

Тому я і зробив те, що був повинен.

Я вбив їх усіх. Відчуваючи свою відповідальність.

Я пишу ці рядки, щоби розбудити тебе. Чуєш?

Щоби ти прокинувся і побачив, нарешті, істину.

Почув мій голос.

І зрозумів: всесвіт — у твоїх божественних руках.

13

Хтось із не надто мудрих сказав колись мудру річ: «Найкраще ми пам’ятаємо те, що робили вперше».

Банальності типу першого поцілунку і сексу до уваги не беруться, бо вони очевидні. Але, приміром, перша «Антигона» і перший поставлений спектакль — це той різновид адреналіну і катарсису, який неможливо повторити.

Після останнього блоку текстів у нас було кілька годин на відпочинок