Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

Прокiп. Та менi є дiло до чоловiка, — що се таке?

Уляна. Оттак, припало дiло! та без шапки i iдете?

Прокiп. Винеси ж ке шапку.

Уляна. Не винесу, бо пiдете на вольну, а опiсля що вiд матерi достанеться. Хiба не знаєте?

Прокiп. Оттак! усе на вольну.

Стецько. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би i на вольну пiшов, так тобi що за дiло? — Не хто ж велить, батько, хоч i поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Вiн би тебе скрутив, що до нових вiникiв пам’ятовала б. Чи так i мужика не будеш слухати? Ну, ну! В мене гляди!

Уляна. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жiнкою.

Стецько. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жiнкою?

Прокiп. Хм!.. Я б тобi щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходiмо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору.

Стецько. Якого я там чорта забув? Не хочу.

Олексий (отведя в сторону Стецька). А що, чи є в тебе грошi?

Стецько. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання.

Олексий. Пробiгайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то вiн до тебе буде добрий i дочку присилує.

ДУЭТ

Прокіп.

Ходiм, зятю, за лiсок,

Там новий стоїть шинок,

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Стецько.

Тю-тю, дурний, вiдчепися!

Пий горiлку, подавися!

Прокіп.

Там горiлка є, i пиво,

I шинкарка чорнобрива,

Шинкарочка почастує,

Шинкарочка поцiлує.

Стецько.

Кажу, сам пий, подавися.

Прокіп.

На шинкарку подивися;

Шинкарочка наливає,

Шинкарочка знай моргає.

Ходiм, зятю, помандруєм,

Горiлочки покуштуєм,

З шинкаркою пожартуєм.

(Подмигивая и приплясывая.)

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Стецько (все думавший, соглашается).

Шинкарочка наливає,

Шинкарочка знай моргає.

Прокіп.

Є горiлка там, i пиво,

I шинкарка чорнобрива.

Стецько.

Шинкарочка почастує,

Шинкарочка поцiлує.

(Вместе.)

Дурням ти не потурай.

Ходiм швидче, поспiшай.

Ходiм хутко, помандруєм,

Горiлочки покуштуєм,

З шинкаркою пожартуєм.

Горiлочка лепська,

Шинкарочка Хвеська!

Шинкарочка почастує,

Шинкарочка поцiлує!

Обнявшись и приплясывая, уходят.

Уляна. Буде ж менi тепер вiд матерi, зачiм батька не встерегла. Побiг би ти, Олексiєчку, та вернув їх.

Олексий. Не руш його, Уляно; нехай iде, нехай Стецько заведе його на вольну та й сам зайде хоч до завтрього, так з ким старости прийдуть i як у вас без батька буде?

Уляна. Нехай як собi знають, а я не винувата; я таки шапки не дала. Що, Олексiєчку, ось i вечiр близенько; що нам робити?

Олексий. Хто його зна, моя рибонько! Щось i дядько не туди став гнути, усе за багатим тягне. Що-то якби я паном був, тодi б своя воля: украв би тебе по-панськи та й оженився б.

Уляна. А опiсля i покинув би мене, як пани роблять?

Олексий. Не говори так, моя кришечко! Хоч би я над панами пан був, хоч би ахвицером був, а все б тебе так любив, як i тепер. I хоч би менi одежi на увесь год давали, або пару волiв, або отаманом настановляли, то я б нiчого не захотiв, опрiч тебе одну.

Уляна. Спасибi тобi, мiй соколику, що так мене любиш, та й я ж не меньш тебе. Нехай би за мене сватався не то що Стецько, та хоч би i сам хватальний, та давав би менi скiльки разкiв намиста з дукатами, та справив би баєву юпку та каламайкову спiдницю з шовковою запаскою, то от же то Богу, плюнула б йому межи очi, а пiшла б за тебе… От же й лихо! Мати iде, ще буде мене лаяти, зачiм з тобою стою.

Олексий. Нехай iде; ще буду її ласкою прохати, чи не змилосердиться хоч трохи.

Явление шестое

Те же и Одарка.

Одарка. Чи се ж тобi, дiвко, звичайно середу дня з парубком на вулицi стояти? Чи се тобi хiба вечiр? Не вмiла б де у куточку постояти, щоб нiхто i не бачив, а то i маяче усiм у вiчi, як та верства! Що люди скажуть?.. Та й тобi, Олексiю, чого тут ханьки м’яти? Вже вона мов просватана; вiдрiзана скибка. Шукай собi другу, а її вже не обдурюй.

Олексий. Нi, паньматко, нiколи я нiкого не обдурював; не моя се натура, її ж я полюбив, от вiд макотруса буде другий год; та, правду тобi скажу, так її полюбив, що коли не вiддасте за мене, то не знаю, як i на свiтi проживу. Одарiє! Не знаю, як вас по батюшцi, паньматко! Згляньтесь на Бога, не занапастiть моєй душi; кажу вам, що вмру або у салдати пiду, коли її рiшусь. Пожалiйте мене, сироту: батька у мене нема, мати при старостi, одна, нiкому її, бiдної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробiтках, а Уляна i господарюватиметь i стару матiр доглядатиметь. Захочете i ви до нас перебратись? — найдемо куток, буде i хлiба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати i послухати як матiр рiднесеньку. Худого слова вiд мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли i було яке лихо, то усе позабуваєте, тiльки вiддайте за мене Уляну.

Одарка. Олексiєчку, мiй голубчику! Послухай же й мене, що й я тобi скажу. Я й сама тебе люблю, мов рiднесенького сина. Парень ти протiв мене звичайний, слухняний; що озьму у руки ту чаплiю, що ти менi сковав, то зараз тебе i згадаю. Та як же за тебе вiддати? Ти собi на лихо крепак! Та й за Кандзюбенка як не вiддати? Хоч дурний — мiри нема, так багатий, не узяв його чорт i з батьком. Сама собi господиня, свекрухи нема; у хорошi походить i у волi поживе. Нi, Олексiйку, не вiддам з волi та у неволю.

Олексий. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! I казеннi дiвчата, аж вибрикуючи, iдуть у села за панських; одна одну попережа.

Одарка. Та воно, Олексiйку, i правда твоя; чула i я дечогось про се багацько: iдуть i нашi городяни за селян, та ще й за панських; та менi ось що: Кандзюбина худоба, а її до бiса! Жалко, як достанеться кому другому, а не моїй дитинi. Нехай вже, Олексiю, так буде, як воно є. Ти з Уляною розiйдись та