Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

вони були грубого характеру (rudis ingenii) і пригнічені тяжким рабством. Отож влада повинна була залишитися тільки в одного, того, хто міг би управляти іншими, змушувати їх силою, і хто, зрештою, міг би встановлювати закони і тлумачити їх надалі. Таку владу Мойсей легко міг утримати, тому що він вирізнявся серед інших божественною силою, і переконав народ, що він її має, і довів це багатьма свідченнями (дивись «Вихід», 14:31 і 19:9). Таким чином, він завдяки божественній силі, якою був сповнений, встановив права і приписав їх народові. Але при цьому він понад усе дбав про те, щоб народ не так через страх, як добровільно виконував свій обов’язок. До цього спонукали його головним чином дві обставини: впертість характеру народу (який не терпить, коли примушують силою) і неминуча війна, де для щасливого ходу справ необхідно більше підбадьорювати воїнів, аніж лякати покарами й погрозами, — бо тоді кожен прагне вирізнитися хоробрістю, мужністю й духом, а не тільки уникнути покари.

А відтак із цієї причини Мойсей божественною силою і повелінням увів релігію в державі, аби народ виконував свій обов’язок не стільки зі страху, скільки з відданості. Потім він зобов’язав їх благодіяннями, і обіцяв багато чого від імені божества в майбутньому, і закони встановив не дуже суворі, в чому всякий, хто вивчив їх, легко погодиться з нами, особливо якщо звернути увагу на обставини, які потрібні були для засудження якогось звинувачуваного. Нарешті, для того, щоб народ, який не міг бути вільним, залежав цілком від повелителя, він цим людям, звиклим до рабства, нічого не дозволив робити свавільно: бо народ нічого не міг зробити без того, щоб він у той же час не примушений був згадати Закон і дослухатися наказів, які залежали тільки від рішення повелителя. Справді, не свавільно, але згідно з відомим і певним наказом Закону дозволялося орати, сіяти, жнивувати, також і їсти щось, одягати, голити голову й бороду, веселитися, і, безумовно, все дозволялося робити тільки за наказом і згідно з заповідями, записаними в Законі; і не тільки це, але й на одвірках, на руках і над переніссям вони були зобов’язані мати певні знаки26, які постійно нагадували б їм про послух.

Отож мета релігійних обрядів полягала в тому, щоб люди нічого не робили за власним рішенням, але все робили за велінням іншого, і щоб завдяки постійним діям і роздумам визнали, що вони зовсім не вільні ні в чому, але в усьому залежать від іншого. Із усього цього ясніше світла видно, що релігійні обряди аж ніяк не сприяли блаженству і що релігійні обряди Старого Заповіту, навіть увесь Мойсеїв Закон, мали на увазі не що інше, як державу гебреїв, а отже, нічого, крім вигод для тіла. Що ж стосується християнських релігійних обрядів, а саме: хрещення, причащання (Cоenam dominicam), свят, зовнішніх молінь і всякого іншого, які й тепер і завжди були спільні для всього християнства, то вони, якщо й були колись встановлені Христом чи апостолами (у що я не дуже вірю), були встановлені тільки як зовнішні ознаки універсальної церкви, а не як речі, що сприяють хоч якось блаженству або містять у собі щось священне.

Саме тому ці релігійні обряди були встановлені хоч і не стосовно держави, однак стосовно цілого суспільства. А відтак той, хто живе самотньо, аж ніяк не зв’язаний ними. Більше того, хто живе в державі, де християнська релігія заборонена, той зобов’язаний утримуватися від цих релігійних обрядів, і разом з тим він буде спроможний жити блаженно. Приклад цьому є в Японському царстві, де християнська релігія заборонена, і голандці, які там мешкають, згідно з наказом Ост-Індської компанії, зобов’язані утримуватися від усякого зовнішнього богослужіння27. Підкріплювати це тепер іншим авторитетом я не думаю, хоча неважко було б вивести це саме із основ Нового Заповіту, а крім того, надати чіткі свідчення. Однак я охоче відкидаю це, тому що думка прагне іншого. Отож переходжу до того, що й вирішив розглянути в цьому розділі на другому місці, а саме: кому і на якій підставі необхідна віра в історичні оповіді, які містяться у Святому Письмі. Але, щоб дослідити це за допомогою природного світла, треба, здається, міркувати так.

Якщо хтось хоче переконати людей в чомусь або відрадити (від чогось невідомого), то для того, аби вони це прийняли, треба своє положення виводити з прийнятих положень і переконувати їх досвідом або розумом; тобто на підставі того, що (як вони переконалися за допомогою відчуттів) зустрічається в природі, або на підставі аксіом, які узгоджуються з розумом і добре відомі. Але якщо досвід не такий очевидний і чітко усвідомлюваний, то хоч він і переконує людину, однак не в змозі буде впливати на розум і розсіяти його туман. Це так само, як у тому випадку, коли вчення про предмет виводиться тільки з аксіом, згідних із розумом, тобто тільки на підставі сили розуму й розуміння, особливо якщо йдеться про предмет духовний, який жодним чином не сприймається зовнішніми відчуттями. Але оскільки для висновку положень, [складених] з одних інтелектуальних понять (intellectualibus notionibus), вельми часто потрібний довгий ланцюг понять і, крім того, ще дуже велика обережність, гострота розуму (ingenii) і вельми велике володіння собою (а все це рідко зустрічається в людей), то саме тому люди вважають за потрібне радше вчитися з досвіду, аніж виводити всі свої поняття з небагатьох аксіом і пов’язувати їх одне з другим.

Звідси випливає, що коли хто-небудь хоче навчити цілий народ (не кажучи вже про весь людський рід) якогось вчення і в усьому бути зрозумілим для всіх, то він зобов’язаний своє положення підкріпити тільки досвідом, а свої докази (rationes) і визначення речей (які треба вивчати) пристосовувати головним чином до розуміння простолюду (plebs) (який складає найбільшу частину людського роду), а не нанизувати їх і не давати визначень згідно з тим, як вони служать для кращого зв’язку доказів. Інакше така людина напише тільки для вчених, тобто її зможуть зрозуміти вельми небагато людей. Виходить, що коли все Святе Письмо було явлене спочатку на користь цілому народу, а потім усьому людському родові, то зміст Письма обов’язково мусив бути якомога більше пристосований до розуміння простого народу і підкріплюватися тільки досвідом. Викладемо справу чіткіше. Те, що становить тільки предмет споглядання і чого Письмо має навчити, полягає головним чином у такому: існує Бог, або істота, яка все створила, всім найвищою мірою мудро керує і все підтримує; яка дуже дбає про людей, саме про тих, які живуть благочестиво й чесно, решту ж карає багатьма покарами і відокремлює від добрих. І Письмо доводить це тільки досвідом, тобто тими історіями, які в ньому викладені. І воно не дає жодних визначень цих речей, але всі слова й розмірковування пристосовує до розуміння простого народу.

І хоча досвід не може дати жодного чіткого знання про ці речі й навчити, що таке Бог і яким чином він підтримує всі речі, керує ними і піклується про людей, однак він може навчити і просвітити людей настільки, наскільки це треба для того, щоб закарбувати в їхніх душах (animis) послух та побожність. І я гадаю, що з цього досить ясно видно, кому і на якій підставі необхідна віра в історичні