Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

Тож коли вони в мене поцупили гроші, я не здивувався.

Того дня Лів потелефонувала і запропонувала зустрітися в кафе. Платив я. Також я дав гроші на квитки на поїзд, адже наближалась зима, і Оділь заявила, що повертається в Марсель, до батька. І розповіла мені про своє буремне дитинство, смерть мами, батька, який (на її думку) завжди надсилав мало грошей, однак, приймав їх із Лів у холодну пору. Дивно, та вона запитала: «Хочеш, залишу тобі його номер?». Я подумав, що так вона не хоче втратити зі мною зв’язок — я став для неї названим дядьком або старшим братом. Що ж, я погодився.

Після кількох пляшок пива ми поїхали на моєму авті — Лів на пасажирському місці, Оділь позаду. Я мав необережність залишити гаманець на задньому сидінні, там залишалося ще двадцять євро, і я спиною відчував, що Оділь їх виймала звідти. Висадивши дівуль у центрі, я перевірив уміст гаманця — двадцятка випарувалась. Я подумав, що дівчата, які живуть у гаражі, так і мають чинити. Лів — подвійний агент, вона викликала довіру в дурника, а Оділь крала гроші. Я негайно пробачив їм, пробачив за вишуканість, адже навколо безліч недоуків, купа безжальних і жалісливих прошак, що я мав би тільки тішитися тим фактом, що мене ошукали вишукані дівулі.

До того ж, у них був кіт.

Тіш.

Варто було мені побачити його вперше — він миттю завоював моє серце. Найчарівніше котяче створіння в моєму житті — тигровий окрас, жовті очиська, стрункий і м’язистий, вочевидь справжній хижак. При цьому — ніжний, навіть лагідний, любитель безкінечно тертися об усіх, найбільше ж об Лів. Мої спроби спокусити кота залишилися без успіху, хіба що вуса затремтіли, коли я простягнув руку — і Тіш миттю повернувся на коліна до дівуль.

Я подумав: у житті трапляються істоти, які слідують за вами від пригоди до пригоди, завжди. Я свого супутника ще не знайшов. А для Оділь і Лів таким супроводжуючим був Тіш. Вони їхали з міста — і він зникав. Вони поверталися після тривалих блукань (вони це називали «канікулами»), і він був тут, ніби з точністю до хвилини знав час їхнього повернення. Тіш був частиною чарів цієї місцини — разом зі свічками і плющем, що зеленів крізь дірки у бляшаному даху і веселими гірляндами спускався всередину гаража. Аби темрява не лякала, дівулі поцупили в церкві дві лампи. Коли сходила ніч, вони їх запалювали — і тоді гірлянди плюща сяяли по-різдвяному святково. За ліжко був ще досить міцний двомісний матрац — авжеж, смітники в Уккле ще ті! Покривала завжди були вологі, ми сідали на них і дивились, як Тіш грався зі складним знаряддям, яке Лів склала з вовняних пасем, корків, паперових кульок і шматків кори, нанизаних на мотузку, що висіла в кутку. Дівулі сьорбали пиво, курили траву і годинами не відводили очей від кота. Лів час від часу надовго засинала. Вона хоч і завжди посміхалась, одначе, шкіру мала сірувату, а очі — сумні. Лів казала, що їй слід приймати ліки, але їх у неї немає. Тоді я ще не знав, про які ліки йшлося, та згодом, після всієї цієї історії, Лів одного разу написала мені з Нідерландів, що їй ведеться ліпше, бо вона приймає «Прозак».

Одного дня Оділь зненацька запитала мене, кивнувши вбік Тіш: «Хочеш його?». І усміхнулася загадково. Лів зблідла. Ясна річ, я відмовився. Мене стривожила цілковита відсутність сентиментальності в Оділь — вона любила грати з почуттями інших, достоту як кіт грає з мишею, птахом або кулькою. А може, за пропозицією крилася довіра до мене? Як визначити, чи сильна наша влада над кимось?

Лів обожнювала Тіш. А ще любила книжки. Саме вона привела кота до гаража, саме вона цупила для нього в супермаркетах упаковки «Віскас». Коли дощило, Лів годинами читала «Братів Карамазових», а Тіш сидів, згорнувшись калачиком, на її колінах.

У грудні дівулі залишили Райок і з квитками на поїзд у руках (купив квитки я) подалися до Марселя. Перед тим Оділь люб’язно поцікавилася, чи збираюся я кудись у зимову відпустку, і я відповів, що ні. Насправді я думав поїхати на свята до сестри, але побоювався, що Оділь скористається моєю відсутністю і спустошить моє помешкання, перш ніж ушитися до Франції. Якщо вірити її батьку, якому я зрештою мусим потелефонувати, у Франції Оділь розшукували за жорстоке пограбування. Батько Оділь говорив байдуже і коротко. Він не уточнив, про яку «жорстокість» ішлося, просто сказав: «Оділь страждає від шизофренії, перебирає з алкоголем, тож не давайте їй грошей і будьте дуже обережні з нею. Якщо вона не прийматиме ліків, її стан погіршиться, вона стане небезпечною». Та я вважав Оділь привабливою, тож цей опис видався мені надто абстрактним і сухим.

Дівулі причарували мене. Вони жартівливо перемовлялися, мовби закохані. Дбали за Тіш, мов за дитиною. З жіночою елегантністю облаштовували кубельце. Наше спілкування тривало приблизно рік із невеликими перервами, втечами й поверненнями до Райку, де одна з них завжди знала, що знайде другу. Стосунки між ними були нерівні, особливо ж у непогожі дні, через утому і холод. Часом Лів, вирвавшись із лютої сварки, шукала притулку деінде, їхала аж до Нідерландів — там Оділь її не розшукувала. Та Лів швидко втомлювалась і поверталася до гаража. «Одного дня, — радісно розповіла мені Оділь, — Лів повернулася, вона зникла на цілий місяць, я не знала, де її шукати, а ще я тоді примудрилася зламати ногу». Вона тихенько всміхнулась — і мені залишалося уявляти п’янкі вечірки і сварки, коли вона била кулаком, мов чоловік. «І коли я нарешті побачила Лів, то розбила гіпс ударом ноги об підлогу — гуп-гуп-гуп! отак! отак! — і ми разом пішли гуляти під яскравим сонцем».

Пиво підтримувало їх у доброму гуморі. Дівулі стверджували, що п’ють небагато — просто кортить розфарбувати життя, — що не такі, як інші, що тримають себе в чистоті. Лів пояснила, що митися щодня підручними засобами — остання соломинка для гідності безхатченка, доказ, що трунок ще не остаточно тебе зруйнував. Вони жужмили порожні пивні бляшанки та кидали їх до ями, звідки мали б ремонтувати авто; кидали байдуже і ліниво, не рухаючи матрац, який слугував