Читати книгу - "Маленькі чоловіки"

Баери сподівалися, що хлопчики позитивно вплинуть на «дикуна», і терпляче чекали, коли це нарешті станеться. Але Ден, інтуїтивно відчуваючи, що старші не довіряють йому, знаходив утіху в тому, щоб випробовувати їхнє терпіння й руйнувати надії.

Пан Баер забороняв бійки, бо не вважав їх проявом мужності. Натомість всіляко заохочував до будь-яких ігор та вправ, що вимагають сили й спритності, й діти звикали без скарг зносити біль від забиття. Але ставити один одному синці під очима й розбивати в кров носи тільки для розваги глядачів було суворо заборонено, це вважалося дурною й жорстокою забавою.

Ден не визнавав цих заборон і розповідав такі захопливі історії про бійки, в яких брав участь, що шістьом хлопчикам й собі захотілося взяти в них участь.

– Нікому не кажіть, і я покажу вам, як це робиться, – застеріг їх «дикун».

Ден пішов з ними на тік і дав там урок боксу, який дещо стримав їхній запал. Однак Еміль, якому йшов п’ятнадцятий рік і який навіть думки не допускав про поразку від молодшого за себе противника, викликав Дена на змагання. Той негайно погодився, й почався бій, за яким присутні стежили з неослабним інтересом.

Невідомо, яким чином про таке неподобство дізнався пан Баер, але в самий розпал сутички, коли Ден і Еміль билися, як два молодих бульдоги, а решта хлопчиків із напруженими обличчями заохочували їх криками, він з’явився на сцені та, рознявши супротивників, сказав так суворо, як говорив тільки в дуже рідких випадках:

– Я забороняю бійки! Перестаньте вмить і постарайтеся, щоб мені ніколи більше не довелося бачити нічого подібного. У мене школа для хлопчиків, а не для диких звірів. Подивіться один на одного, і вам стане соромно!

– Пустіть мене, я знову звалю його з ніг! – крикнув Ден, намагаючись вирватися з рук пана Баера.

– Спробуй! Подивимося, як ти впораєшся зі мною! – вигукнув Еміль, який вже п’ять разів падав на землю, але все ще не вважав себе переможеним.

– Вони представляли гладіаторів, як у стародавніх римлян, дядько Фрице, – сказав Демі, в якого від нової розваги розгорілося обличчя й заблищали очі.

– Бій гладіаторів був жорстоким, ганебним видовищем, – сказав пан Баер. – Відтоді ми дечого навчилися, і я не маю ані найменшого бажання, щоб мій тік перетворювали на Колізей. Хто придумав цю бійку?

– Ден, – відгукнулося відразу кілька голосів.

– Ти знав, що це заборонено?

– Знав, – похмуро пробурчав Ден.

– Навіщо ж ти порушив наші правила?

– Та якщо вони не навчаться битися, то будуть нюнями, як дівчата.

– А що, Еміль здався тобі нюнею? Він ніби не схожий на такого.

І пан Баер поставив бійців лицем до лиця. У Дена горів синяк під оком, його курточка була порвана на шматки. Обличчя Еміля було в крові від розсіченої губи й розбитого носа, а ґуля на лобі встигла роздутися й посиніти, як слива. Але попри це він сміливо дивився на свого супротивника і, мабуть, горів бажанням знову битися з ним.

– З нього вийшов би чудовий боєць, якщо трохи підучити, – сказав Ден.

Він не міг не віддати належне хлопчикові, з яким йому довелося битися, напружуючи всі сили.

– Згодом Еміль навчиться й боксувати, й фехтувати, а поки що може обійтися без кулачних боїв. Ідіть вмийтеся. Запам’ятай, Дене, якщо ти ще раз порушиш наші правила, то тобі не можна буде залишатися тут. Такий договір. Якщо ти не порушиш його, то й ми стримаємо своє слово.

Юні гладіатори рушили до будинку, а пан Баер пішов за ними, щоб перев’язати їхні рани. Еміль ліг у ліжко зовсім хворий, а Ден протягом цілого тижня ходив із синцями.

Але він не звик до покори й незабаром знову завинив.

Одного разу в суботу, коли хлопчики збиралися гратися, Томмі сказав:

– Ходімо до річки, наріжемо очерету для нових вудок.

– Візьмемо з собою Тобі, – додав Надутий Качан, який терпіти не міг ходити пішки. – Він привезе очерет, і хто-небудь з нас зможе поїхати на ньому верхи.

– Тобто не хто-небудь, а ти, – уточнив Ден. – Ну ти й ледача кістка!

Хлопчики вирушили до річки й, нарізавши очерету, пішли додому.

На цей раз Томмі сів верхи на Тобі й узяв до рук довгий прут.

– У мене є картинка, на якій намальований бій биків, – сказав Демі, глянувши на нього. – Ти зараз дуже схожий на людину, яка б’ється з биком. Тільки одягнений не так красиво, й у тебе немає нічого червоного.

– Влаштуймо бій биків, – запропонував Ден. – На великій галявині пасеться Лютик. Їдь туди, Томмі, й поганяй його гарненько!

– Ні-ні, не потрібно, – сказав Демі, який вже навчився недовірливо ставитися до пропозицій Дена.

– Чому ж, малеча боїться? – запитав Ден.

– Бо дядькові Фрицу це не сподобається.

– А чи казав він коли-небудь, щоб ви не влаштовували бою биків?

– Ні, цього він не говорив, – погодився Демі.

– Тоді не кажи дурниць. Їдь, Томмі. Ось тобі червона хустка – розмахуй нею перед Лютиком. А я допоможу тобі його розворушити.

Гаряче бажаючи зробити якусь недозволену шкоду спонукало Дена перелізти через паркан, а всі інші пішли за ним, як стадо баранів.

Навіть Демі з цікавістю стежив за тим, що відбувається.

Бідний Лютик був не в гуморі: люди недавно образили його, і він через це дуже горював й дивився на них, як на своїх заклятих ворогів (і я анітрохи не засуджую його!). Тож коли юний матадор понісся до нього, розмахуючи червоною хусткою, прив’язаною до кінця довгого списа, бик підвів голову й голосно замукав.

Томмі сміливо під’їхав до великої тварини, причому Тобі, впізнавши свого старого приятеля, охоче пішов швидше. Але коли спис вдарив Лютика по спині, то й він сам, і Тобі були надзвичайно здивовані й обурені. Тобі невдоволено заревів, а Лютик загрозливо опустив роги.

– Ще разок, Томмі! Він сердиться – в нас буде чудовий бій! – крикнув Ден, підбігаючи до нього з прутом у руці. Джек і Нед негайно почали робити те саме.

Лютик, обурений тим, що його оточили з усіх боків і обходяться так нешанобливо, рвонув уперед, дедалі більше дивуючись, бо куди б він не завертав, перед ним з’являвся страшний хлопчисько, що розмахував прутом. Хлопчиків тішило це переслідування, але для Лютика воно було чистим покаранням.

Нарешті тварина втратила останнє терпіння, й справа набула іншого повороту. Круто розвернувшись, бик кинувся на Тобі, зрада якого засмутила Лютика до глибини душі. Бідний Тобі позадкував так поспішно,