Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Людям ніколи не догодиш.

Сума, що наводилася, становила дві третини бюджетних коштів, виділених на реконструкцію й озеленення. Мовляв, досить, щоб замостити алею золотом. Але навіщо йому, який усе мав!

— Якби всі розуміли мене, як ти!

Наслідком цькування, за яким стирчали вуха заздрісників і конкурентів, на підтвердження чого мій друг наводив десятки переконливих доказів, стало щось значно серйозніше за наївні плакати і понівечений паркан.

На мого друга було здійснено замах. Скляні друзки лежали врозкидь — на щастя, в кімнаті, де це сталося, нікого не було. Богдан проводив вихідні за містом, у своєму мотельчику біля підніжжя гір, куди не раз запрошував мене і де я так ні разу й не побував.

Він хотів, щоб я переконався на власні очі, проте хіба я роззява, принаджений чужим лихом? Богдан — мій друг. Таким він був, таким залишився до самого кінця.

— Мене ніхто не залякає, — він не мав наміру ні здаватися, ні чинити яких-небудь дій.

Колись парк був літнім садом, власністю графа, який заповів його містові. Парк замикали, а в хатинці, якої не збереглося, жив садівник, — я починав цікавитися цією темою, але моя спеціалізація — не місцева історія, а світова.

— Недоброзичливці пускають чутки, нібито я сам все підлаштував. Як тобі таке? — мій друг подивився мені в очі. Я відчув, як він напружився всім тілом, а в його погляді з’явилось щось викличне.

Я не уявляв, щоб Богдан, чоловік статечний і шанований, жбурляв сам собі у вікно вуличну бруківку. Це все одно, що наплювати в криницю, з якої береш воду. Я надто добре знав свого друга, аби припустити, що він здатний на нерозсудливий вчинок. Я не вірив у таке.

Мовби прочитавши це в моїх очах, мій друг відчув неабияке полегшення, напруга враз спала з нього, мов скотився великий тягар:

— Я їм не суддя. Життя поставить усе на свої місця.

На давніх світлинах видно три класицистичні ротонди, що утворювали вершини рівностороннього трикутника. Два ряди напівусохлих катальп досі нагадують про минуле парку, — залишок колись головної, згодом занедбаної алеї, яка нікуди не веде, раптово починаючись і так само раптово уриваючись, мовби її забули, колись давно переоблаштовуючи парк багато — задовго до того, як мій друг узявся відновлювати його. Південну рослинність витиснула хвоя, берези і вільхи. На центральному вході, прикрашеному аркою з коринфськими колонами, забовваніло погруддя того, хто не мав стосунку ні до парку, ні до міста, ні до краю. З’явились нові доріжки, вздовж них — лави, частину насаджень було викорчувано під майданчик для концертів та літніх вистав.

Упродовж десятиріч парк невпинно занепадав — шляхів ніхто не підремонтовував, у лавах ламалися дошки, доки від самих лав залишилися розбиті бетонні основи, з яких кульбачилася поруділа, мов усохле пагіння, арматура. Фонтан на майдані перед центральним входом перетворився на руїну, бетонні плити потріскали і пощербилися, а рештки рурок, з яких колись били струмені, доїдала іржа. Озерце, що постало разом із парком і, на відміну від ротонд та алей, пережило реконструкцію, давно стало болотом, куди скидали сміття.

— Чому вони не прийшли, не поприбирали, не навели лад?

Парк був однією з двох легень, якими дихало місто, — меншою, а тепер ще й усіченою, наче для того, щоб оздоровити одну його частину, довелося кромсати другу. Щоразу, доходячи до того самого місця, я зупинявся, наче перед невидимою лінією.

Палац сяяв комфортом і розкішшю, про які можна мріяти. В тих хоромах готували і прибирали служниці — п’ятеро найнятих ним жінок. В Богдановому житті то був новий щабель, до якого він йшов, знаючи, що те, яке його, нікуди від нього не дінеться.

— Я підібрав їх на вулиці, — казав мій друг. — Я не олігарх, але даю їм зарплату. Одна — кандидат наук, молекулярна біологія, публікації в світових виданнях, автор винаходів. Кому в нас потрібна наука? «Скільки тобі, Галочко, платили?» Я запропонував їй удвічі більше.

Я відчув величезне полегшення, коли мій друг перебрався назад у своє попереднє житло, де ще не вивітрилися запах страв, приготованих його дружиною, і дух теревень, які ми з ним правили, — невинних і безтурботних. Життя мовби вернулося на орбіту, до якої я звик, а все, що сталося, видалося на мить прикрим сном. Ось зараз розсотається...

Парк, протести, звинувачення, вся та історія з нібито незаконною забудовою, врешті-решт таки узаконеною, газетна шамотня і судові тяганини — мій друг усе витримав і все в нього знову налагоджувалося.

Я пробував уявити, що це я сиджу за кермом. Ось я наближаюся до перехрестя, попереду пішохідний перехід і люди, які вийшли на зебру.

Замість гальм я помилково тисну на газ...

...Їх було збито на смерть, зовсім юну матір з дитиною, їхні тіла годі було впізнати. Два вогники... Їх було розмазано по бампері і капоті, розбризкано на лобовому склі, розтерто впоперек посмугованого зеброю асфальту.

Я перекручую плівку назад, до моменту, в який усе відбулося. Я проробляю це раз у раз, неспроможний зупинитися. Моє серце божевільно калатає. Я чую, як задихаюся. Пальці намацують таблетку, я кладу її під язик. Світ, який розпливався, стає на місце. Потім знову все від початку. І так без кінця. Я перейшов через це.

— Не скніти ж нам вічними дітьми. Життя — для дорослих людей, еге ж?

Життя усамостійнюється від людини, пускається берега і пливе невідомо-куди...

Експертиза виявила в крові наркотичні речовини, проте її висновки небавом було анульовано, один із очевидців відмовився від своїх свідчень і справа розсипалася, як погано складена карткова хатка. Про червоне світло ніхто не згадував.

— Ми всі маємо право на помилку.

Зокрема й на таку, якої не виправити. В’язниця не воскресить загиблих. Смерть завжди безглузда — байдужа до мертвих, безжальна до живих.

Я був його останньою надією.

— Крім тебе, в мене немає друзів.

І він, і я — ми прекрасно знали, що на місці пригоди, як він називав її, злегка кривлячись, наче хтось завдавав йому, коли він те вимовляв, стусана, мене не було.

Він — мій друг, його син — мій похресник. Мертвих не воскресиш, занапастивши тих, хто