Читати книгу - "Знищення"

Тепер я впевнена, що і мені, і решті експедиції надали доступ до цих записів з тієї простої причини, що не мало значення, чи знаємо ми цю засекречену інформацію. А отже, напрошувався лиш один логічний висновок: наше начальство з досвіду знало, що мало хто з нас повернеться назад (або й ніхто не повернеться).

Спустіле селище настільки злилося з природним краєвидом узбережжя, що я не помічала його, поки не підійшла впритул. Стежка пірнула в якусь западину, і там знайшлося селище, обрамлене жменькою покручених дерев. Із дванадцяти-тринадцяти хатин лиш кілька зберегли дахи, а стежка загубилася під розкришеними уламками пористого каміння. Деякі зовнішні стіни ще стояли, старе зогниле дерево вкривали плями лишайників, але більшість стін розвалилася, давши мені виключну можливість оглянути умеблювання: рештки стільців і столів, дитячі іграшки, зотлілий одяг, повалені на землю сволоки, що були вкриті мохом й оповиті ліанами. В цьому місці гостро пахло хімікатами і залишками мертвих тварин, що розклалися дощенту. Деякі з цих будинків із плином часу сповзли ліворуч в канал, і їхні оголені рештки скидалися на створінь, що намагаються виповзти на сушу. Усе разом справляло враження подій столітньої давнини, про які лиш віддалено нагадують ці залишки.

Але там, де була кухня, вітальня чи спальня, я побачила декілька незвичайно спотворених купин моху чи лишайнику, які піднімалися на метр-півтора у висоту. Рослинна маса утворювала подобу кінцівок, голови й тулуба. Здавалося, що матеріал розтікався під силою тяжіння і збирався біля підніжжя купин. Або мені це тільки примарилося.

Одна драматична сцена глибоко вразила мене: чотири купини, одна «стояча» і три ніби «сидячі» — в місці, що нагадувало вітальню, з кавовим столиком і кушеткою. Всі дивляться в одну точку в дальньому кінці кімнати, де лишилися лиш розкришені цегляні рештки вогнища і димаря. Несподівано запах лайма і м’яти пробився крізь запах плісняви й глею.

Я не хотіла домислювати цю сцену, її значення, чи уявляти елементи минулого, які вона представляє. Від цього місця не віяло спокоєм, тільки здавалося, ніби дещо лишилося нерозв’язаним — або досі триває. Я хотіла рушити далі, але спершу взяла зразки. Я мала документувати все, що знайшла, і фотографії було недостатньо, зважаючи на те, як вийшли попередні. Я відрізала шмат моху з «лоба» однієї з купин. Я зібрала відщепи дерева. Я взяла зіскоби тканин мертвих тварин — знайденої лисиці, скрюченої і висохлої, а заразом і якогось щура, який, мабуть, помер день чи два тому.

Якраз після того, як я залишила селище, трапилася ця дивна річ. Я намагалася розгледіти дві лінії, що раптово виникли і стали наближатися до мене через канал, розрізаючи воду. Від бінокля не було користі, бо вода була непрозора через сонячні відблиски. Видра? Риба? Щось інше? Я витягла пістолет.

Потім із води вискочили дельфіни, і це було таким же зсувом сприйняття, як і перший спуск у Вежу. Я знала, що дельфіни час від часу запливають сюди з моря, пристосувавшись до прісної води. Але коли мозок налаштований на певне коло можливостей, дивує будь-яке пояснення, яке виходить за ці межі. А потім сталося дещо несподіване. Коли вони проминали мене, найближчий звернув трохи вбік і втупився у мене очима, які в ту коротку мить не здалися мені схожими на очі дельфіна. Вони були до болю людські, майже знайомі. За секунду цей погляд зник, вони знову занурилися, і в мене не було жодної можливості перевірити, що саме я побачила. Стояла і дивилася, як подвійна лінія розчиняється в каналі, зникає в напрямку зруйнованого селища.

Раптом з’явилася неспокійна думка, що світ природи навколо мене став різновидом маскування.

Трохи збентежившись, я продовжила шлях до маяка, який зараз виявився довшим і навіть важчим, ці чорно-білі смуги й червоний верх робили його в певному сенсі владним. Поки я не дістануся точки призначення, в мене не буде укриття. Я буду вирізнятися для будь-кого і будь-чого, що спостерігає за мною з цієї висоти, як дещо неприродне посеред цього краєвиду, дещо стороннє. Можливо, навіть вороже.

Коли я дісталася маяка, був майже полудень. Дорогою я регулярно їла і пила воду, і все ж вимоталася, можливо, мене виснажив брак сну. Крім того, останні триста метрів до маяка я йшла у великій напрузі, пам’ятаючи застереження топографа. Я витягла пістолет і тримала його дулом вниз при боці, хоча це було ніщо проти потужної нарізної зброї. Я весь час дивилася то на маленьке віконце, розташоване рівно на половині висоти окільцьованої чорним і білим стіни маяка, то на велике оглядове вікно на верхівці, готова реагувати на кожен порух. Маяк розташувався безпосередньо перед вершиною дюни, схожої на обернену до океану вигнуту хвилю, за якою починався пляж. Зблизька маяк справляв стійке враження укріплення — факт, лукаво випущений при нашій підготовці. Враження, яке виникло ще на віддалі, міцніло в мені, адже уздовж стежки на півкілометра росла тільки довга трава, жодних дерев — я бачила лиш старі пні. Ще за десять кілометрів до маяка я витягла бінокль і роздивилася триметрову стіну, що кільцем охопила маяк з боку суходолу, і ця стіна точно не була частиною початкової конструкції. З боку моря над обваленою дюною здіймалося інше укріплення, ще товще на вигляд, зверху посипане товченим склом, а підібравшись ближче, я розгледіла бійниці, що лежали на лінії прямої видимості для гвинтівок. Була загроза, що все це обвалиться уздовж схилу на пляж, але цього поки не трапилося — хто б це не зводив, він глибоко заклав фундамент споруди. Здавалося, колишні захисники маяка відбивали атаку з моря. Мені не подобалася ця стіна — вона була доказом дуже особливого виду безумства.

А ще хтось знайшов час і натхнення спуститися на мотузці з даху і прикріпити зазубрені уламки скла суперклеєм чи іншим з’єднувальним матеріалом. Ці скляні ножі починалися вище нижньої третини маяка і вкривали стіну до передостаннього поверху, де за склом розмістився сигнальний вогонь. В цій точці розташувався металевий комір, що стирчав майже на метр, і цей оборонний елемент був посилений іржавим колючим дротом. Хтось відчайдушно намагався відвадити когось іншого. Я подумала про Збирача і слова на стіні. Я подумала про те, як записи останньої експедиції фокусувалися на маяку. Не зважаючи на ці суперечливі елементи, я була рада нарешті