Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

«Подивлюся, скільки ще мовчатимеш», — вирішив чоловік і попрямував до своєї автівки.

Тамара відразу заходилася розчиняти рибу. Вона поспішала, щоб устигнути зварити обід хлопчикам, доки ті повернуться з річки. Майже щороку вона знаходила кошти на відпочинок дітей біля моря, а свій відкладала на потім. Узимку планувала відпустку, запевняючи себе, що має право на відпочинок, бо робота напружена, нервова, ще й ті вечірні підробітки вдома (жінка писала студентам курсові роботи). Іноді їй здавалося, що вона тягне на собі непосильну ношу, виховуючи самостійно двох дітей ще й допомагаючи Галині. Та часто за кілька днів пропивала із «друзями» свою пенсію, тож Тамарі доводилося, крім своїх, сплачувати ще й Галинині комунальні послуги та купувати їй харчі. Дяки від сестри Тамара вже давно не чекала. Навпаки, Галина постійно її в чомусь звинувачувала. Спочатку в тому, що Тома з матір’ю покинули її вдома хвору та пішли святкувати день народження, також — у загибелі матері, у тому, що Тамара отримала вищу освіту, а вона закінчила лише курси. Галина дорікала Тамарі тим, що та народилася здорового, відібравши у неї «руку, ногу й щастя». Бувало, що Тамара ввечері падала в ліжко повністю виснажена і фізично, і морально, плакала у подушку, повторюючи: «Я більше так не витримаю. Я не можу більше!». Таз настанням ранку жінка знову починала звичний біг по колу.

Тамара зняла зі сковорідки останню котлету, коли прибігли хлопчики.

— Як смачно пахне! — потягнувши носом повітря, вигукнув Федько.

— Ми такі голодні! — підтримав брата Олежик.

— Мити руки й за стіл! Є у мене для вас смакота! — сказала їм жінка.

— Навіщо їх мити, коли ми півдня в річці просиділи? — запитав Федько й умостився до столу. — Мамо, якщо не хочеш, аби ми померли з голоду, дай нам поїсти!

Тамара накрила на стіл, пообідала разом із дітьми.

— Котлетки зі справжньої риби? — запитав Федько.

— Так. Із щуки! — відповіла жінка.

— Де взяла? — поцікавився молодший хлопчик.

— Ви відпочивали, а я знайшла вудочку, пішла на річку та спіймала! — усміхнулася Тамара.

Після обіду хлопці подалися до кінотеатру на новий фільм, а Тамара зателефонувала Славі й запросила до себе в гості. Чоловік був у неї вже за півгодини. Жінка пригостила Славу рибними котлетами, а потім вони вийшли в садок.

— Які гарні лілії! — замішувався чоловік великою клумбою квітів.

— Мої улюблені, — озвалася Тамара. — І мамині також.

— Я знаю, — задумливо сказав чоловік. — Еля любила їх.

— Особливо білі лілії.

— Саме так!

Вони знову повернулися до розмови про Тамарину матір.

— Мені довелося пережити смерть двох близьких людей... Щоразу почувалася так, ніби помирала разом із ними, — стиха зізналася Тамара.

— Як ви все це пережили?

— Втрату мами — особливо тяжко. Ніяк не могла збагнути, як жити без неї. Мама ж завжди була поруч, а потім... Її поклали у труну й закопали в землю... Осягнути це для дитячої психіки стало травмою. Я тоді нічого не хотіла, лише щоби мама мене знову пригорнула.

— Співчуваю.

— Якби не моя хрещена, я б ще довго не оговталася. Вона мені замінила маму, як не банально це звучить, — говорила Тамара. Вона помовчала, а потім продовжила: — Друга втрата — мій чоловік. Кажуть, не треба прив’язуватися, аби потім не відчувати біль утрати... Але якби ж то знаття, коли кого втратимо, а коли знайдемо, — зітхнула Тамара. — Я дуже кохала свого чоловіка! Завжди була впевнена, що ми залишимося разом аж до старості, а трапилося так, що він загинув молодим. Не знаю, Славо, чому я вам це розповідаю? Мабуть, вам зовсім не цікаво.

— Мені цікаво все, що пов’язане з донькою Елі, — заперечив чоловік.

«Дивно, — звернула увагу Тамара. — Не сказав, що цікаво про мене, а про доньку Елі».

Жінка знову зловила себе на думці, що цей малознайомий чоловік щирий із нею. Йому хотілося довіритися, розповісти про себе, поділитися болем. Зазвичай, Тамара не відкривала душу іншим, але Слава був інакшим — вона інтуїтивно це відчула. Жінка зізналася йому навіть у тому, що досі почувається винуватою в загибелі чоловіка.

— Якби я йому не брехала, а була щирою, то трагедії не сталося б, — пояснювала вона. — Розумієте, як мені жити з таким тягарем?

— Здогадуюся. Нести тягар минулих гріхів іноді нестерпно.

Слава не влаштовував допит, хоча насправді дуже хотів дізнатися, чому Тамара так себе картає та за що. Жінка має сама вирішити, чи ділитися з ним правдою, а чи тримати свій біль при собі.

— Томо, вам потрібно звільнитися від тягаря провини, — обережно порадив він.

— Знаю, але поки що не можу, — зітхнула вона. — Скінчімо розмову на сьогодні. Я справді дуже розхвилювалася.

— Воля ваша. Напевно, мені час іти.

— Можна мені вам іще зателефонувати?

— Звісно! Я чекатиму на ваш дзвінок! — запевнив Слава, і Тамара відчула, що він справді чекатиме.

Жінка не знала, що за автівкою Слави поїхав на своїй машині Анатолій. Він лютував, як ніколи. Чоловік повністю довіряв Тамарі, не припускаючи навіть думки про її зраду. Тепер же почувався так, ніби побачив жінку в іншому світлі. Анатолій шаленів ще й від приниження: Тома частувала свого коханця принесеною ним рибою.

— А мене об’їдками з барського столу годуватиме! — скреготав зубами чоловік.

Ніби для того, щоби підлити масла у вогонь, мобільний Анатолія озвався дзвінком від Тамари. Чоловік неохоче взяв слухавку.

— Так, слухаю, — сказав, ледве стримуючись, аби не зірватися.

— Толику, рибний день! Заїджай по котлетки! — запрошувала жінка.

«Не чекав на таке від тебе, Томо», — подумав Анатолій, а вголос промовив, що не вдасться сьогодні заскочити, бо на роботі багато справ.

— Тоді заїдь завтра, — не відступалася Тамара, — або я сама занесу гостинець твоїм батькам.

— Не треба! — відрізав чоловік і натиснув на телефоні червону кнопку.

Розділ 22

Слава не знав, чи справді до безтями закохався в жінку, знайому кілька днів, чи це йому лише здається. За життя чоловік мав багато дівчат і жінок, іноді вважав, що кохає, але