Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

почуття виявлялися такими короткочасними, що вже за кілька місяців він забував їх. З роками такі взаємини із протилежною статтю стали для нього звичними, як день і ніч, і, як гадав чоловік, нормальними. Він ніколи не розумів людей, які через нерозділене кохання доводили себе до відчаю, депресії та навіть самогубства. Проходивши на білому світі шістдесят із гаком літ, він уперше почувався збентеженим і навіть розгубленим. Слава не злякався усвідомлення того, що Марина вабить його, бо гадав, що це незабаром, як і раніше, минеться. Його насторожувало, що з кожним днем він дедалі більше прив’язувався до неї. Йому подобалося спостерігати, як щира та відкрита усмішка освітлює Маринине обличчя. Коли жінка раділа, її обличчя променилося особливим світлом, від якого хотілося зробити для неї щось неймовірне. Вона дивилася на Славка сповненими захоплення очима, від чого йому перехоплювало подих і він був ладен на все, щоби тільки знову побачити в її очах щастя. На самоті чоловік постійно думав про Марину: перед його очима знову й знову поставав то сумний і розгублений, то до нестями щасливий її образ.

— Незабаром я поїду звідси, й усе швидко забудеться, — переконував він себе, відчуваючи, що все набагато складніше.

Слава розумів, що проведені з Мариною дні залишаться в його пам’яті найсвітлішим спогадом у житті, але запропонувати жінці бути разом назавжди він готовий не був. Лише зараз чоловік збагнув, що за кілька років йому виповниться сімдесят, і, зоставшись на схилі літ самотою, йому доведеться тільки розвести руками й визнати, що життя пройшло повз нього. Слава почувався так, ніби стоїть на розпутті, а перед ним пролягають дві дороги: одна вела до самотньої старості у великому будинку з гарними статками, інша — до жінки, що розбудила у ньому всі приспані почуття. Чоловік губився в сумнівах, яким буде фініш тієї другої дороги? Слава боявся розчарування. У цьому він не хотів зізнаватися навіть собі. Ще більше страшила думка про те, що жінка може його розлюбити, зрадити й покинути. Горник не звик, аби його кидали жінки, — він сам їх кидав, коли вважав за потрібне. Він не жалкував за жодною покинутою жінкою, окрім однієї. Тієї, яку не поцінував своєчасно, а коли збагнув, якої помилки припустився, було пізно: він утратив її назавжди. Разом із нею чоловік утратив надію зустріти ту єдину, від згадки про яку серце би рвалося з грудей, і раптом... це зовсім неочікуване знайомство. Марина здавалася йому щирою, доброю та відкритою, але життя таке непередбачуване! До того ж вона зовсім його не знає, а відкрити правду про себе він не міг — боявся її втратити...

Вони лежали на широкому ліжку голі, стомлені та щасливі. У вікно заглядав місяць у повні, обсипаючи своїм сріблом усі закутки Марининої спальні.

— Я не уявляю свого життя без тебе, — промовила тихо жінка.

Поклавши голову на чоловікове плече й дивлячись у стелю, вона й незчулася, як з уст злетіло те, про що вона думала тієї миті.

— Ще трохи, і я мушу повертатися додому, — промовив Слава, хоча своє зізнання Марина ніби з язика зняла.

— Як довго ти ще будеш у нас?

— Точно не знаю. Щойно владнаю всі справи...

— Ти мене покинеш, — продовжила Марина.

Слава мовчав. Він справді не знав, що відповісти жінці, заради якої він ладен був на все, проте, водночас, не міг наважитися щось вирішити з їхніми долями.

— Розкажи мені про себе, — попросила Марина. — Я майже нічого про тебе не знаю.

— Якби дізналася, що я вбивця, то що би зробила? — напівжартома запитав чоловік.

— Ти вбивця? Не вірю, — усміхнулася Марина.

— Гадаєш, злочинці не мають почуттів до жінок?

— Я про це ніколи не думала, — стенула плечами Марина. — Може, вони люблять рідних людей, а може, й ні. Хто знав справжнє кохання, не може бути вбивцею. Кохання і смерть — два непоєднувані поняття.

— Гаразд. Припустімо, вбивство було з необережності, ненавмисне. Чи здатна така людина кохати?

— Ненавмисне вбивство може трапитися з будь-ким, нікому від такого не вберегтися.

— Ти не відповіла на моє запитання, — нагадав чоловік.

— Напевно, така людина може кохати, а та, що замислила злочин, готувалася до нього, потім холоднокровно вбила, — права на кохання не має.

— Марино, як ти до мене ставишся?

— Ти сам знаєш. Я тебе кохаю.

— Повертаюся до початку розмови. Ти змогла б мене кохати й далі, якби дізналася, що я вбив людину?

— Я кохала б тебе, якби ти позбавив життя не одну людину, — усміхнулася Марина. — Тю на тебе! Таку розмову завів, що мороз по шкірі! Краще розкажи про себе, будь ласка!

— Я... Я не готовий до такої розмови. І взагалі, чи має значення моє життя, де не було тебе?

— Ні, не має! Поцілуй мене ніжно-ніжно, — попросила жінка, повертаючи обличчя до нього.

— Гаразд. Убивця поцілує найкращу жінку на землі, — промовив він, пригортаючи її до себе.

— Нехай буде так! — сказала Марина, наблизивши свої вуста до його губ.

Розділ 23

День із таким добрим ранком, виявився для Анатолія нещасливим. Повертаючись від Тамари, якій відвозив подаровані щуки, на роботу, чоловік пробив колесо. Запаски із собою він не прихопив, тож мусив телефонувати колезі та просити його про допомогу. Пораючись біля машини, Анатолій бачив, як клятий Горник поїхав до Тамари. Вона, вочевидь, пригостила рибними котлетами спочатку коханця, а потім набралася нахабства зателефонувати йому та запросити на вечерю. Звісно, він, як чоловік, має почуття власної гідності й не буде вдовольнятися недоїдками Горника.

День на роботі тягнувся, як гумка, справа про вбивство не просунулася вперед ні на йоту, а вдома чекав порожній холодильник. Дорогою додому Анатолій купив ковбаси та з нею зайшов до батьків.

— Мамо, зроби якийсь бутерброд, — попросив, кладучи ковбасу на стіл.

— Що, твоя краля вже не годує? — уставив свої п’ять копійок батько.

— Певно, що ні, бо про батьків, коли все добре, наш Толик не згадує, — заговорила мати, накриваючи на стіл. — Живемо в одному домі, а бачимося раз на тиждень.

— Почалося! Ви ж знаєте, яка у мене робота! — виправдовувався Анатолій.

Мати заходилася нарікати, що ніяк не дочекається онуків, бо тій Тамарі діти не потрібні, власні вже є,