Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Знайшов би вже собі якусь жіночку, яка б народила тобі сина, так сказати, нащадка нашого роду, — утрутився й батько.

— Мені лише тридцять п’ять років! — огризнувся Анатолій. — Куди поспішати? Ще все попереду!

— Тобі вже тридцять п’ять! — промовила мати, зробивши наголос на слові «вже».

Анатолій і так був у кепському гуморі, а батьки, наче змовившись, сипали йому сіль на рану. Він ледве стримався, доки повечеряв і швидко пішов додому. Чоловік помився і ліг, вирішивши добре виспатися. Але сон як вітром здуло. Він покрутився з боку на бік, сходив покурив, попив води, але однаково не спалося. Повнолиций місяць заглядав у вікно й заважав. Чоловік підвівся, затягнув фіранку, але заснути знову не зміг. Анатолій подивився на мобільник — друга година ночі. Тоді підхопився, швидко вдягнувся та вийшов надвір. Видно як удень! Чоловік попростував стежинкою в садок, де понад грядками мати висадила квіти, знайшов лілії, зламав два стебла й подався безлюдною вулицею до Тамари.

До Томиного будинку він дістався за півгодини. Там було темно. Постоявши біля паркану, Анатолій прислухався — з хати не долинало жодного звуку.

«Томочко, тебе лякають лілії, що їх тобі хтось приносить? — подумки запитав чоловік. — Чи ти вдавала, що не знаєш, хто це робить, а насправді брала квіти від свого коханця Горника? Не знаю, Томо, що за гру ти затіяла, але я тебе провчу. Ось тобі два стебла, як для покійників. Завтра ламатимеш голову, хто з тобою так пожартував? Це добре!» — і чоловік просунув довгі стебла в ручку хвіртки.

Анатолій не втримався, щоб не подивитися у двір. Ставши на лавку, він зазирнув через паркан. На ґанку вже лежав букет білих лілій. Барс, побачивши Анатолія, підступив до паркану й радісно заскавчав.

— Тихо, Барсе, тихо! — зацитькував пса чоловік. — Не видавай мене, друже!

Розділ 24

Тамарі дуже рідко снився її чоловік, хоча не було жодного дня, щоб вона його не згадала. Він прийшов у її сон живим, молодим і люблячим. Жінка, розуміючи, що Марка немає серед живих, невимовно зраділа, коли коханий підійшов до неї та подивився в очі.

— Марку, ти живий?! — здивовано запитала вона.

— Так! Як бачиш! — відповів той, не ворухнувши вустами.

— Де ти був стільки років? Навіщо мене дурив? — дорікнула Тамара чоловікові.

— Тепер ми квити. Ти мене обдурила, я — тебе!

— Вибач мені! — тремтячим від хвилювання голосом промовила жінка. — Я просто боялася сказати тобі правду.

— Чому, Томо?

— Мені було страшно втратити тебе! Я тебе кохала понад життя!

— Твоя брехня мене вбила!

— Але ж ти... Я тебе бачу живого!

— Для когось я живий, а для когось — мертвий! — відкарбував Марк і почав віддалятися.

— Марку! Коханий, не йди від мене! — закричала Тамара й прокинулася.

На дворі — глуха ніч. Чути лише як цвіркоче коник десь у траві. А ще — як заскавчав Барс. Тамара тихенько підвелася з ліжка, підступила до вікна. На мить страх по руках і ногах скував її тіло, і вона ніби закам’яніла на місці. Жінці спало на гадку жахливе припущення: «Якщо я зараз визирну у вікно, то у дворі побачу Марка, що повернувся додому».

Це було неможливо. Ще ніхто не повертався з того світу, і Тамара відхилила фіранку. Барс лежав посеред двору, витягнувши лапи, — було душно навіть уночі. Більше нікого.

Тамара лягла в ліжко, але нещодавній сон не йшов із голови. Подумки жінка полинула в далеке минуле, в час, коли вони з Галиною залишилися сиротами. Тоді їхня родина проживала в однокімнатній квартирі. Після смерті матері вони мешкали там утрьох: Бауля, Галина й Тома. Бауля розуміла, що їй відмовлять в оформленні опікунства над дівчатками через її інвалідність з дитинства. Вона народилася без правої стопи та кисті руки, як і Галина. Найбільше з їхнього роду по жіночій лінії пощастило хіба що Елеонорі й Тамарі. Бауля розповідала, що то прокляття їхнього роду.

— Моя бабця якось обмовилася, що її баба була крадійкою, — розповіла Бауля. — Всі про це знали, але ніяк не могли спіймати її на гарячому. Подейкували, що вона була жорстокою: свідків своїх злочинів жінка, не вагаючись, убивала. Одного разу вона обікрала багатодітну родину, голова якої її й спіймав. Чоловік зв’язав жінку й став чекати на повернення додому всіх членів родини. Уночі сім’я вирішила не вбивати злодійку, а відрубати їй праву руку й ногу, аби більше ніколи не крала. Так і вчинили, а мати з тієї родини ще й прокляла весь їхній рід по жіночій лінії, сказавши, щоб усі жінки в роду народжувалися без руки та ноги. Такі повелося відтоді: чоловіки народжуються нормальні, а жінки — з фізичними вадами.

Тамара тоді не дуже повірила Баулі. Лише з часом почала боятися, що у неї колись народиться неповносправна дівчинка. Підігрівала той страх Бауля, яка постійно повторювала, що молитиметься, аби в Галини й Тамари не було дочок. Коли Тамара розказала Баулі про знайомство з Марком, та відразу порадила їй піти з родини та винайшли житло.

— Навіщо? — не зрозуміла Тамара.

— Твій хлопець не має знати, що ми з родини калік, — відповіла Бауля.

— Але ж ви у мене є, і я не зможу завжди це приховувати від нього!

— Якщо Марк чи інший хлопець дізнається, що у нас усі жінки народжуються безрукі та безногі, то покине тебе.

— Як може покинути людина, яка кохатиме по-справжньому?

— Сонечко, ти ще молода й наївна, — сказала тоді Бауля. — А життя надто складне, щоб у твоєму віці його збагнути. Ти не мусиш нікого дурити, просто приховай те, що маєш бабусю та сестру. Коли влаштуєш особисте життя, тоді... Тоді видно буде, — порадила жінка й узяла з онуки слово зробити за її порадою.

Тамара так і вчинила. І з того дня, коли вона збрехала Марку, сказавши, що сирота й живе в гуртожитку, одна брехня стала чіплятися за іншу. Омана важким тягарем лежала на Тамариних грудях, тож кілька разів вона поривалася розповісти правду. Утім, згадавши Баулині погрози, що чоловік її покине, довідавшись правду, жінка змовчувала. Бауля померла наступного дня після того, як Тамара отримала диплом про вищу освіту. Вона постійно повторювала, що мусить