Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

дожити до того часу, коли Тома здобуде вищу освіту, щоби та змогла працювати й допомагати Галині, яка закінчила курси продавців, але на роботу так і не влаштувалася. Навіть на похорон рідної людини Тамара пішла потай від Марка. Невдовзі закохані одружилися, і жінка завагітніла. Саме тоді вона почала ще більше боятися втратити чоловіка. Не меншим страхом була сама думка про те, що вона народить дівчинку. За першої можливості Тамара зробила УЗД і полегшено зітхнула, з’ясувавши, що чекає на сина. Залишившись сама, Галина почала випивати. Спочатку з новими подружками у вихідні, потім — дедалі частіше й без причини. Тамарі, окрім основної роботи в школі вчителем, доводилося брати репетиторство. Марк не знав, скільки їй за це платять, тому вона мала з чого матеріально підтримувати сестру, яка майже всю пенсію витрачала на випивку.

Від тих спогадів Тамарі защеміло у грудях. Зрозумівши, що розтривожила своє минуле так, що воно не дасть їй тепер заснути, жінка дістала з тумбочки таблетку снодійного та проковтнула її не запиваючи водою...

Уранці Тамара знову побачила на ґанку букет лілій.

«Коли тобі вже набридне їх носити?!» — подумала вона.

Жінка вийшла з двору та знайшла в ручці хвіртки ще дві гілки з ліліями. Тамара завмерла: до сьогодні невідомий приносив непарну кількість квітів, а зараз, ніби залякуючи, залишив дві — як для покійниці.

Розділ 25

Марина нічого не розповідала своїм колегам про Славу. Зазвичай жінки на роботі особливо не таїлися один від одної, але про свої побачення з чоловіком, який перевернув її світ, Марина говорити не хотіла. Вона почувалася винною перед Тамарою, бо не знаходила часу побути з нею важкої хвилини, проте й не провести ніч з коханим заради подруги також не могла.

«Він незабаром поїде, залишивши мені тільки спогади про найщасливіші миті мого життя, — думала жінка. — Тож чи маю я право ці подаровані життям маленькі шматочки щастя втрачати?»

І все-таки їй не вистачало подруги. Прийнявши зміну, Марина зателефонувала Томі. Та розказала, що їй продовжують приносити лілії.

— Ти так і не вирахувала його? — запитала Марина.

— Звісно, ні! Ніяк не можу збагнути, хто це робить і навіщо, — журилася Тамара. — Якщо відверто, то я вже стомилася жити в такому напруженні.

— Розумію тебе. Так може й дах знести! До речі, коли ти своїх орлів відправляєш на відпочинок?

— Днями.

— Чи не поїхати й тобі кудись, аби це жахіття з квітами скінчилося?

— Куди, Маринко, й за що?

— Та хоча б на озера кудись, на турбазу. Просто подалі від дому.

— Я подумаю. Ти зараз де?

— Як завжди, на роботі.

— Я заскочу до тебе. Хоч побачу, яка ти є, — пожартувала Тамара, але Марина вловила в її голосі смуток.

Тамара зайшла в хол готелю, де було робоче місце подруги. Тут працював кондиціонер і панувала прохолода.

— У тебе тут добре! — сказала Тамара, сівши біля подруги на стілець.

— Удома однаково краще! — усміхнулася Марина.

— Нічого не питаю — з виразу твого обличчя все видно. Ти світишся від щастя.

— Так і є! Жаль, що моє щастя таке коротке!

— Чому коротке?

— Бо коханий поїде звідси, щойно владнає свої справи, — зітхнула Марина.

— Не біжи попереду паровоза, — поквапилася заспокоїти подругу жінка. — Може, у твого роману є продовження.

— Не з моїм щастям!

— Нічого не пропонував?

— Поки що ні. Та й не вірю я, що п’ятдесят років не була нікому потрібна, а тепер знадобилася. Рожеві окуляри вже давно не ношу, — невесело говорила Марина.

— Усе може бути! Треба тільки вірити у своє щасливе майбутнє.

— Ага! Усі ми вміємо гарно втішати, а життя — не поезія, а проза, Томочко!

— Отакої! Приїхала підтримати подругу, а вона розкисла!

— Томо, вибач! Це я мала би тебе зараз підтримувати. Я свиня?

— Ні, ти моя найкраща подруга!

— Як справи з Толиком? Визначилася, чи будеш із ним?

— Думаю, розбіжимося ми з ним, уже назавжди. Маринко, ось ти закохана та маєш щасливий вигляд. Скажи мені, чи я наразі схожа на щасливу жінку, якій нещодавно освідчилися?

— Не дуже, — всміхнулася Марина.

— От бачиш! Навіщо робити нещасливим і себе, і ще когось?

— Вважаєш за краще на схилі літ залишитися самотньою?

— Не хотілося б, але чи буде з кимось так добре, тихо й затишно, як із Марком? — замислено промовила Тамара. — Розумію, що повторення минулого не може бути, а серце цього не бажає визнавати. Просто прагну почуватися по-справжньому щасливою біля свого обранця, а тепер...

— Мені здається, Томо, ти зациклилася на минулому. Ти нібито опираєшся, намагаєшся відірватися від нього, а воно не відпускає тебе. Скільки можна? Десять років минуло! Жени геть від себе думки, які роблять тебе нещасливою, і живи сьогоднішнім днем, бо людина ніколи не знає, чи має майбутнє, — сказала Марина й обійняла подругу за плечі. — Поради давати легко, — додала вона.

— Гадаєш, я не розумію своїх помилок? — Тамара сумно похитала головою. — На долю кожної людини випадають випробування, зради й образи, але мудрий уміє забувати про удари життя, прощати винуватців, покидати неприємності у минулому. Я ж кайданами скута з минулим, із моїм Марком. Хай як я силкуюся відпустити його — не вдається. Наші з ним мрії не стали реальністю, і я продовжую ними жити так, ніби Марк усе ще тут і ми разом повинні пройти залишок життєвого шляху. Я вважала, Толик допоміг мені позбутися тих нездійснених мрій, але останнім часом чомусь відчуваю, що минуле повертається.

— Не мели дурниць! Ти ж розумна людина й знаєш, що це не так! — пристрасно заговорила Марина і, поглянувши на подругу, запитала: — Я завдала тобі болю?

— Та ні! Все нормально. Просто зараз почуваюся так, наче Марк не загинув, а все це витівки моєї хворої уяви, — тихо промовила Тамара.

— Ти мене лякаєш, Томочко! Ти ж була в морзі на впізнанні тіла, — нагадала жінка.

— Так. Я не могла помилитися, хоча й обличчя було не впізнати, але... Ні, я не могла помилитися... Та й минуло вже десять років.

— Отож! Найзначніша перемога — це перемога над собою. Ти, Томо, не поривай з Анатолієм — моя тобі порада, —