Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Квіти... Сьогодні мене «ощасливили» аж двома букетами лілій! — Жінка саркастично підняла кутик уст. — Один букет був біля дверей будинку, інший — у хвіртці. Уяви, другий із двох гілочок! Як на кладовищі!

— Це вже не жарти! Попроси Толика допомогти! Або напиши заяву у поліцію, нехай знайдуть того негідника! — емоційно зреагувала Марина.

— Не хочу. Я справді втомилася. Відправлю хлопців до моря і сама в усьому розберуся.

— Того хворого на голову чоловіка відпустили?

— Коляна? Так. Він не вбивця, — відповіла Тамара. — Я піду, не заважатиму тобі.

— Телефонуй! — попросила подруга й поцілувала в щоку.

Тамара була вже в тамбурі біля виходу, коли крізь скло у дверях побачила Славу, який підійшов до Марини. Жінка вловила, як засвітилася від щастя подруга, і зрозуміла, хто її друг. Щоб не бути поміченою, Тамара поквапилася піти. Вона не мала ніяких симпатій до Славка як до чоловіка, вважала його гідним довіри другом, проте побоюючись, що подруга її не так зрозуміє, швидко сіла в машину та поїхала додому.

Удома жінка дістала дві валізи та заходилася складати одяг хлопців. Тамара звикла готувати все завчасу, щоби нічого не забути. Так її привчив Марк. І знову всі думки полинули у минуле.

«Я мушу все розповісти Славі, — подумала жінка. — Може, коли вискажу все, вихлюпну наболіле, то позбудуся минулого, до якого нема вороття?»

Тамара набрала Славин номер і запитала, чи в нього сьогодні знайдеться вільна годинка.

— Незабаром буду, — одразу відповів він.

Розділ 26

Слава прийшов до Тамари та попросив дозволу знову подивитися світлини з родинного альбома.

— Будь ласка! — охоче погодилася жінка. — Тим паче, що сама останнім часом згадую те колишнє життя.

Вони сиділи в маленькій кімнатці, довго розглядаючи кожну світлину.

— Ось це — моя сестричка! — говорила Тамара. — Тут нам по п’ять років. Усі щасливі: я, Бауля, сестра й мама. Ніхто й припустити не міг, що за рік ми осиротіємо.

— Так, справжня трагедія, — тихо погодився Слава.

— Я ще вам дещо покажу, — раптом спохопилася Тамара. Вона дістала з верхньої шухляди шафки маленьку картонну коробочку й подала чоловікові. — Відкривайте!

Слава відкрив і на мить завмер. Тома помітила, як мимоволі здригнулася його рука, і він мало не випустив з неї коробочку.

— Що це? — запитав він не відводячи погляду від побаченого всередині.

— Це — обручка. Її дав мамі той чоловік, що збив машиною, — сказала жінка.

— Коли саме?

— Того самого вечора мама розмовляла з ним на дорозі. Потім, коли вона вже лежала мертва, я підняла каблучку й сховала до кишені. Навіщо я це зробила? Сама не знаю. Напевно, була у стані шоку, бо згадала про неї тільки згодом, — розповіла Тамара й узяла каблучку до рук. Вона надягла її на палець — та була потрібного розміру. — Виявляється, у нас із мамою однакові пальці.

— Ви з нею взагалі дуже схожі, — додав чоловік. — Ви не носили цю каблучку?

— Ні. Бауля якось ходила з каблучкою до ювелірної майстерні. Їй там пояснили, що вона з білого золота, а камінець — справжній діамант. Бауля берегла її як зіницю ока й щоразу повторювала, щоби ми із сестрою тримали її на чорний день. Бауля казала, що каблучка коштовна, тож згодиться тоді, як стане важко, — говорила Тамара. Вона помовчала, покрутила рукою, і камінець блиснув, піймавши промінь світла. — Не знаю, чи справді каблучка коштовна, бо для мене вона передусім пам’ять про маму.

— Ви її бережете?

— Так! Хай як би було скрутно матеріально, я б її ніколи не продала!

— Тамаро, а чи хотіли б ви зустріти зараз того чоловіка, який подарував вашій матері цю каблучку?

— Він — убивця! Раніше неймовірно хотіла його розшукати, а тепер... Навіть не знаю. А ось свого батька зустріти не проти, — зізналася жінка.

— Навіщо він вам, якщо за стільки років не дав про себе знати, не турбувався про вас із сестрою, не допомагав?

— Його кров тече в моїх жилах. Було б непогано дізнатися, що він за людина.

— Ви б його звинувачували, якби знали, що він свідомо вами не опікувався?

— Не знаю навіть. Якось про це не думала. Звісно, образа є, але ж невідомо, що він за людина, чи знав про наше існування, чи ні. Я не знаю про нього взагалі нічого.

— У житті все може статися, — замислено промовив чоловік. — Може, він ще з’явиться у вашому житті.

— Навряд чи.

На Славине запитання, коли познайомить його із сестрою, Тамара відповіла, що мусить заздалегідь домовитися з нею про зустріч.

— Ваша сестра дуже зайнята людина? — поцікавився чоловік.

— Надто зайнята, — сумно всміхнулася й додала: — Горілка їй найкраща та найлюбіша подружка!

— Навіть так?! — Чоловік подивився на Тамару. Вона зняла каблучку, акуратно поклала її до коробочки. — Знаєте, Томо, я ніколи не засуджував людей, які пиячать. Це — хворі люди, бо здебільшого спочатку страждають від душевного болю, а тоді намагаються лікуватися випивкою, не розуміючи, що від того проблема не меншає. Напевно, у вашої сестри була якась особиста трагедія?

Тамара розповіла, що сестра народилася з фізичними вадами.

— Ще з дитинства вона звинувачувала мене в тому, що не має ноги та руки, — з болем у голосі ділилася сокровенним Тамара. — Галя постійно повторювала: «Ти ще в утробі вкрала в мене частину тіла». Та хіба я в тому винна? — із розпачем запитала Тамара, а тоді розповіла історію про вроджені каліцтва жінок із їхнього роду. — Тож я змалку зростала з почуттям провини.

— Винна генетика, а не ви.

— Я розумію, проте Галина — ні. Коли я вступила до інституту, сестра захотіла піти на курси продавців, — продовжила жінка. — Потім же докоряла мені, що я здобула вищу освіту, а вона — ні.

Тамара незчулася, як розповіла Славі про своє знайомство з майбутнім чоловіком і про те, як почала життя у брехні.

— Якби я відкрила йому правду, то трагедії