Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Слава помітив, що Тамара розхвилювалася так, що ось-ось заплаче.

— Ви дасте мені чогось холодненького попити? — запитав він.

— Так! Звісно! Зачекайте, я принесу вам із холодильника домашнього квасу, — сказала Тамара.

Вона поклала коробочку з каблучкою та альбом до шухляди й вийшла. Слава висунув її й побачив усередині конверти з листами. Усі заклеєні й адресовані одній людині. «Тобі, Марку! Десять років без тебе», — прочитав він на одному конверті.— «Тобі, Марку! Дев’ять років без тебе», — побачив на другому. Листів було рівно десять — саме стільки років тому загинув Тамарин чоловік.

«Бідолаха! Вона щороку пише загиблому чоловікові листи на той світ», — подумав Слава, ледве встигнувши засунути шухляду.

Розділ 27

За кілька хвилин після того, як Слава пішов, до Тамари завітав Анатолій.

— О! Неочікувано! — вихопилося в жінки, коли вона побачила Толика, якого радо зустрів Барс.

— Не чекала?

— Та чому ж? Заходь до будинку, там не так спекотно, — запросила Тамара.

— Та ні, дякую, я ненадовго.

— Хочеш кваску?

— Дякую. Не відмовлюся!

Тамара принесла в чашці квас, чоловік залюбки випив.

— Як ти, Томо? — запитав він, повернувши порожню чашку.

Жінка сіла поруч нього на ґанку.

— Усе нормально, якщо не зважати на квіти, які мені й далі хтось носить, — сказала вона.

— І жодних здогадок немає?

— Ні, — похитала головою жінка. — Мені здається, що я вже звикла до таких «подарунків» і здивувалася б, якби не виявила їх зранку.

— Моя пропозиція щодо зовнішнього спостереження залишається в силі. Ти розумієш, що та людина може бути небезпечною?

— Ніякого спостереження мені не треба! — неначе відкарбувала Тамара. — Я сама собі дам раду. А ти вже спіймав убивцю?

— У процесі. Що поробляєш?

— Хлопців збираю до від’їзду.

— І все? — Він зазирнув їй у вічі.

— І все! — відповіла та невдоволено.

— Коли ми зустрінемося? Я скучив за тобою, — майже прошепотів Анатолій. — Ти це розумієш?

— Тільки не зараз, — зітхнула жінка. — Не знаю, як тобі пояснити... Мене важко зрозуміти, бо я й сама себе зараз не розумію. Якийсь дисбаланс у душі. Почуваюся так, ніби живу не сьогодні, а в минулому. Здається, що ось-ось розгорну невідому сторінку того часу. Яку саме? Не знаю. Це як пазл: у давно зібраній картинці не вистачає певного фрагмента, щоб із полегшенням зітхнути від повного завершення роботи. Ні, мабуть, ти мене не зрозумів.

— Я взагалі багато чого не розумію, — не заперечив чоловік і додав: — Тебе також.

— Усе стане на свої місця. Так має бути! — замислено промовила Тамара.

— То я піду?

— Йди.

Анатолій підвівся, а Тамара ніби не помітила того. Вона дивилася на мураху, що повзала біля її ніг, думками перебуваючи геть в іншому місці.

До хвіртки чоловіка провів Барс. Тамара, напевно, й не зауважила, що Анатолій пішов.

«Нічого, Томочко, незабаром усе стане на свої місця! — подумав чоловік. — Ти сама так сказала!»

Розділ 28

Маріуш нервувався. Його права рука Горник виявився зі скелетом у шафі.

— Це ж треба було так утертися в довіру! — картався Маріуш, мало не кусаючи собі лікті. — Я ж йому повністю довіряв. Майже повністю. Горник — єдиний, на кого я покладався. І як так сталося, що саме ця людина, що день і ніч поруч гарувала, недосипала, помилялася, падала, щоби знову підвестися, виявилася зовсім не такою, яку із себе вдавала? Коли я припустився помилки? Що проґавив?

Питань було набагато більше, ніж відповідей. Але Маріуш не збирався відступати. Не для того він колись вирішив почати нове життя, щоби тепер опустити руки. Чоловік знав, що просто мусить докопатися до правди. Попри час у запасі, те, що кожен новий день додавав загадок без жодної відгадки, неабияк дратувало Маріуша. Йому навіть довелося йти до аптеки по заспокійливе та снодійне. Іноді чоловікові кортіло купити пляшку віскі, випити її та хоча б на трохи забути про всі труднощі. Утім він розумів, що має бути обережним — принаймні доти, доки все не владнається.

— Коли вже?! — свердлувала його мізки незмінна думка.

На сьогодні Маріуш знав лише те, що Славко знайомий із Тамарою. Гіпотетично Олег міг виявитися його сином. Якщо це так, то Горник був коханцем Тамари приблизно років десять тому. Але чому тоді він жодного разу не зронив хоча би слово про те, що має сина? Маріуш припускав, що чоловік не знав про його народження — таке могло трапитися, але де і як дізнатися правду? Навіщо Славкові приховувати сина? І чому не зізнатися, куди й навіщо ще?

— На зустріч із минулим, — пояснив він.

Може, Горник і не брехав. Маріуша сповнювала рішучість з’ясувати істину найближчим часом. Щось ізсередини підказувало йому, що він ухопив кінець ниточки й ось-ось розплутає весь клубок, хай би лише ніхто не заважав. Проте останніми днями Маріуш водив на хвості якусь автівку. Збігу бути не могло — надто мале містечко, щоб не звернути увагу на одну й ту саму машину позаду себе. Чоловік загнав свій «порше» на стоянку поодаль, щоб не світилася біля готелю, і взявся шукати інший автомобіль. Щасливий випадок сам його знайшов. Маріуш прямував до супермаркета по прохолодну воду, коли до нього підійшов чоловік років шістдесяти та спитав, чи не треба його підвезти.

— Таксист? — Маріуш окинув того оцінювальним поглядом.

— Не зовсім, — зізнався чоловік і роззирнувся. — Жінка хворіє, то мушу підробляти.

— Скільки часу на добу можеш на мене працювати?

— Водієм? На моїй «копійці»? — Чоловік здивовано скинув вгору густі брови.

— Так.

— Та скільки завгодно! Мені аби платили! — зрадів чоловік.

— Навіть уночі?

— Хоч цілодобово!

— Як тебе звати?

— Василь.

— От і домовилися, Василю, — Маріуш поплескав долонею по чоловіковому плечі. — Платитиму добре, ображеним не залишишся, голодним — також, але є одна умова.

— Яка?

— Тримати язика за зубами, бо май на увазі: Маріуш пробачати не вміє.

— Зрозумів!

— І ти мені потрібен будеш будь-якої миті, вдень або вночі. То як?

— Зрозумів!

— Якщо все