Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Зелена «копійка» була геть непомітною на вулицях містечка, і Маріуш трохи заспокоївся. Він проїздив на ній із водієм мало не до самого вечора, і «хвоста» не було.

«Так краще!» — задоволено подумав і надвечір розрахувався з Василем.

Заохочений добрим заробітком, водій запевнив, що мобільний триматиме завжди біля себе, тож можна йому телефонувати у будь-який час. Для Маріуша ще один день минув намарно (тішило лише те, що він позбувся стеження), тож чоловік вирішив зайти до ресторану та перехилити пару чарчин коньяку. Маріуш розслабився і вже бачив життя не в таких темних фарбах, коли узрів крізь вікно Горника. Той прогулювався попід руку з жінкою, що працювала в готелі.

«Ну ти й бабій, Славко! — подумав Маріуш. — Однієї жінки мало, то підчепив іще одну? Чому я раніше не помічав за тобою такого потягу до жінок?» — міркував він.

Плин думок перервав дзвінок мобільного — телефонувала Світлана.

— Задовбала вже! — вилаявся Маріуш, але дзвінок не скинув, відповів.

— Я така приваблива стала, як молочний шоколад! — хвалилася жінка засмагою. — Якби ти мене зараз бачив, то закохався б удруге!

— Ти мені пересилала своє фото, — нагадав він.

— Та тож фото! Мене треба бачити наяву, торкатися губами моєї темної шкіри... — лицемірно торочила жінка, а Маріуш відчував, що його зараз знудить.

Він нервувався через Славків обман, непокоївся невідомістю, що той утне, повернувшись до справи, а тут іще Світлана зі своїм «бажанням» народити дитину! Маріушу незносно хотілося відіслати її подалі, кинувши в очі правду про пігулки, але він вирішив довести гру до кінця з нею так само, як і зі Славком.

— Любий, ти вже вирішив щось стосовно моєї поїздки до Франції? — не проказала, а проспівала улесливо Світлана.

— Відпочивай там, люба! — не продовжив він розмови нібито через завантаженість.

— Люблю тебе! — сказала жінка на прощання.

— Я знаю, — з легкою іронією кинув Маріуш.

Частина друга

Не говори печальними очима

те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

Ліна Костенко

Розділ 29

Лізка вже кілька разів виходила з хати на дорогу, виглядаючи Миколу.

«Щось забарився сьогодні, а замочені в холодній воді огірки лежать у відрах ще зрання», — думала жінка, підсліпувато вдивляючись у далечінь.

Зазвичай, вона завжди мала про запас усе потрібне для заготовок на зиму, а це не зогляділася, що металеві кришки для банок скінчилися. Довелося вирядити Миколу з дачі першим рейсом маршрутки до міста. Ще й пару пляшок оцту купити звеліла, а то чи наїздишся щоразу, коли проїзд недешевий, а пенсії як той кіт наплакав?

Лізка пошкандибала назад до хати. Невеликий клапоть землі та хатина за містом дісталися їй у спадок від самотньої старенької, яку вона доглядала до смерті впродовж семи років. Лізка, яка вважала, що життя оминуло її стороною, зараз, напевно, доживала би віку десь під парканом, якби не приїхала до міста та не натрапила випадково на самотню жінку. Лізка не любила згадувати своє минуле, коли здавалося, що все життя попереду, що воно довге-предовге. Вона була веселою, компанійською, полюбляла гучно погуляти й добре хильнути. Лізка змінювала чоловіків, як рукавички, і вважала себе популярною. Вона гадала, що всі вони її кохали, бо й справді була непоганою на вроду, проте лише на схилі літ, відчувши старість та її незмінну подругу немічність, утямила, що чоловіки просто користувалися нею. Замолоду робила, не вагаючись, аборти з переконанням, що треба спочатку пожити для себе, а коли схаменулася, стало пізно — завагітніти вже не вдавалося. Місця роботи жінка змінювала так само часто, як і чоловіків, легко зривалася з одного та віялася в інше, аж доки їй не стукнуло чималенько років і не з’явилася потреба осісти десь, аби дожити віку. Коли померла бабця, яку вона доглядала, невелика й старенька хата лишилася їй у спадок, так само як і ця дача. Самотність — важка ноша. Це Лізка осягнула, зоставшись зовсім сама, і чи не вперше за життя по-справжньому злякалася.

Одного разу, на дачі, Лізка помітила на сусідній ділянці незнайомого чоловіка приблизно її років. Це було навесні, коли садили городину. Раніше цього сусіда Лізка ніколи не бачила, тож підійшла ближче, щоби познайомитися. Скидалося на те, що чоловік зрадів спілкуванню, і Лізка запросила його до себе на вечерю. Відтоді вони почали жити разом. Микола нічого про себе не приховував. Розповів, що майже все свідоме життя провів за ґратами, виходив на волю, щоб за кілька місяців чи навіть днів знову повернутися до в’язниці. Нещодавно знову відкинувся, поїхав до сина, а той не захотів із таким батьком навіть спілкуватися. Тоді Микола, що не мав, де прихилити голову, знайшов за оголошенням дачу, яку задешево здавали в оренду. Тож тепер мав дах над головою, хоч винайнятий ним будиночок зовсім не був пристосований до проживання в зимовий період. Лізка, не криючись, розказала йому про своє життя, і дві самотні сімдесятирічні душі вирішили поєднати свою старість.

Вони разом засадили дві земельні ділянки картоплею й овочами, разом консервували ті на зиму. Все було б добре, якби не мовчазність і задумливість Миколи останнім часом. Лізка кілька разів намагалася допитатися, що сталося, але чоловік уперто мовчав. Вона вирішила сьогодні ще раз спробувати з ним поговорити, бо така його поведінка почала її непокоїти.

Лізка почула, як скрипнула хвіртка, й визирнула у вікно — повернувся з міста Микола.

— Як з’їздив? — запитала вона, забираючи з рук чоловіка поліпропіленову сумку. — Все купив?

— Все. Ось решта, — відповів Микола, викладаючи з кишені на стіл дріб’язок.

— З хатою порядок?

— Так, усе нормально. У нас є щось поїсти?

— Звісно! Чи ми гуляємо тут? Ось і салат свіженький, і молода картопелька відварена!

Лізка заходилася накривати на стіл. У неї самої зранку в роті й росинки не було. Відтоді, як вони разом, жінка не сідала до столу сама й дивувалась, як жила по-інакшому до цього. Лізка