Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Що чути нового у місті? — поцікавилась вона.

— Коляна відпустили, — сповістив чоловік на радість Лізці.

Жінка жила в тому самому провулку, що й Колян із батьками. Їй завжди було жаль дорослого чоловіка з мізками дитини. Колян часто приходив до неї, гладив широкою долонею по голові, примовляючи:

— Я — Колян! Ти — Лізка! Лізка хороша, я її люблю!

Його слова були щирі — жінка не мала сумніву. Лише такі люди й діти неспроможні лукавити та брехати. Лізка пригощала Коляна смаколиками, які тримала для нього, Колян повторював, що любить Лізку, і, задоволений, підтюпцем біг додому. Справжнім шоком для жінки стала новина про те, що його заарештували нібито за вбивство жінки. Лізка була стовідсотково впевнена, що Колян не міг убити людину, бо добрішої душі ще треба пошукати. Тож сьогоднішня звістка про те, що чоловік на волі, порадувала жінку.

— Слава тобі, Боже! — перехрестилася вона на куток, де причепила ікону Ісуса. — Дякую, що почув мої молитви! То Колян не винен? — перепитала вона Миколу.

— Виходить, що ні, бо відпустили додому.

— Як добре! А справжнього вбивцю піймали?

— Кажуть сусіди, що ні, але за ментами не заіржавіє — знайдуть на кого повісити вбивство.

— Ой, Колю! Не треба було тебе посилати до міста! — заголосила Лізка. — Краще б я сама з’їздила! Ще до тебе причепляться!

— Все буде гаразд, Лізо! — хрипко промовив чоловік. — До в’язниці я більше не потраплю. Обіцяю тобі!

— Миколо, скажи мені відверто, чому ти сердитий ходиш? Що я зробила не так? Чи образила тебе чим? То пробач мені, старій дурепі!

— Звідки ти таке взяла? Усе гаразд, Лізко! Ходімо вже до огірків, — запропонував Микола, підводячись з-за столу. — Облиш посуд, я сам помию.

Розділ 30

Галина прийшла до Тамари, щоби провести хлопців на відпочинок. Тома відразу звернула увагу, що та має непоганий вигляд, ніби кілька днів поспіль не пиячила. Галина подивилася на великі валізи дітей і запитала, чи все необхідне взяли із собою.

— Та там зайвого ціла купа! — наморщив лоба Федько. — Що треба на морі? Шорти, футболка та плавки.

— Ти диви, який розумник! — Тамара жартома штурхнула сина ліктем. — А як холодно стане? Або задощить, що тоді?

— Парасолю від сонця не забули? — нагадала Галина.

— Ми її брати не будемо! — категорично заявив Олег. — І так усього повно тягти!

— Ось побачите, — сказала Тамара, — ще дякуватимете мені! Присядьмо на дорогу?

Олежик сів біля Галини, схилив їй голову на плече.

— Не хвилюйся, все буде добре! — заспокоював він її. — Знаю: доберуся, зателефоную.

— Ну все! Нам час! — сказала Тамара, підводячись. — Орли, беріть валізи та гайда до машини!

Жінки провели хлопців на залізничний вокзал, дочекалися, поки потяг рушить і лише тоді поїхали додому. Дорогою Тамара знову завела мову про лікування.

— Зараз слушна година, хлопців немає вдома, можна буде їм нічого не пояснювати, — переконувала Тамара. — Ти готова почати нове життя?

— Не підганяй мене, — тихо та спокійно промовила Галина. — Я сама дам знати, коли...

— Гаразд! — Тамара лагідно всміхнулася до сестри.

Уже те, що Галина не зірвалася на крик, не нервувалася та, схоже, не пиячила останні дні, було добрим знаком. Тамара знала, що на сестру ніяк не можна тиснути чи якось умовляти. Галина завжди ухвалювала рішення самостійно, хай якими б вони не були. Вона мусила сама налаштуватися на лікування — Тамара знала це так добре, як ніхто інший. Навіть одне слово могло перекреслити всі Галинині наміри, тож Тамара не повернулася до розмови про лікування, а заговорила про дітей.

— Обіцяли телефонувати зранку й увечері, — сказала вона, — але дуже сумніваюся.

— Заграються і забудуть?

— Як завжди! Доведеться самій їм телефонувати.

— Триматимеш мене в курсі?

— Звісно! Може, заїдемо на ринок?

— Тобі треба?

— Ні. Хотіла тобі свіжих овочів купити.

— У мене все є! — відрізала Галина. — Зупини! Я хочу трохи пройтися.

Галина вийшла з авто і, припадаючи на праву ногу, попрямувала до свого будинку. Їй навіть у спеку доводилося носити штани, щоби прикривати протез на нозі. Галина мала протез і руки, але ним майже не користувалася.

— Ненавиджу його! — повторювала вона. — Холодний, жовтий, як рука мерця!

Ще з дитинства Галина звикла вправлятися майже з усім лівою рукою, лише зрідка допомагаючи собі правою. Вона купувала сукні та блузки на довгий рукав, і сторонні не завжди помічали відсутність у неї правої кінцівки. Проте жінка так і не змогла змиритися з каліцтвом і жити нормальним життям — вона соромилась його, намагалася приховати від людей і почувалася неповноцінною. Заздрість до здорової сестри таїлася в Галині змалечку. Їй здавалося, що мама любила її більше, Бауля — також, і все це тому, що вона не така, як Тамара. Галя завжди хотіла бути схожою на сестру. Вона робила такі зачіски, як Тома, волосся фарбувала у світлий колір, бо природний колір її власного був набагато темніший, ніж у сестри. Тамара кілька разів заговорювала, що їй більше пасував би темний відтінок, але Галина таке зауваження сприймала за небажання бути схожою на неї, каліку. Тамара розуміла, що прагненням подібності до неї Галя виявляє бажання мати таке саме, як у сестри, життя, але довести, що колір і довжина волосся ніяк не стосуються долі людини, не могла. Зрештою Тома змирилася з дивацтвами сестри та не зважала, що Галя навіть брови робила такої самої форми, як у неї.

Тамара повернулася додому, прибрала безлад у кімнаті хлопців. Обідати не захотіла. На душі було порожньо та тривожно. Здавалося, що навіть повітря надворі не рухається і застигло в очікуванні чогось неминучого. Стихли пташки, десь поміж дерев причаївся вітерець і навіть стрункі лілії завмерли, стоячи тихо та покірно.

«Щось повинно трапитися», — подумала Галина.

Їй стало незатишно, і вона пішла до будинку. Тихо. Порожньо. Сумно. Тиша аж дзвенить у вухах. Тамара дістала з шафи улюблену світлину, де вони вдвох із Марком і маленьким Федьком. Обоє щасливі, сповнені надій на майбутнє. Марк радісно усміхався до неї зі світлини.

— Марку! Чому?! Навіщо ти пішов?