Книги Українською Мовою » 💙 Жіночий роман » Не чужі, Аріна Вільде 📚 - Українською

Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Не чужі" автора Аріна Вільде. Жанр книги: 💙 Жіночий роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 97
Перейти на сторінку:

Не знаю, хто така Альонка, але вона мені вже подобається.

— Без проблем, майоре, — лунає басовитий голос і переді мною відчиняються дверцята в тісне приміщення.

— Сідай на стілець і не рухайся. І поки мене не буде, благаю, нікуди не лізь, — суворо наказує Давид, явно сплутавши мене зі своїми солдатиками.

Я киваю у відповідь, немов бовванчик. А сама ж шкодую, що дорога до КПП була такою короткою й Давид так швидко відпустив мою руку.

— Санич, головою за панночку відповідаєш, зрозумів?

— Вона під надійною охороною, — сміється той.

— Раптом що, вона дуже бідова, — усміхається він, хитаючи головою й черкає по мені поглядом.

Давид йде, я ж озираюся на всі боки й сідаю на той самий стілець. Поки чекаю чоловіка, ловлю на собі зацікавлені погляди хлопців, які проходять через пост. Давид повертається хвилин за п’ятнадцять. У руках тримає пляшечку з перекисом і кілька широких пластирів.

— За великим рахунком потрібно б зеленкою руки залити, але боюся зіпсувати твій манікюр, — сміється він із мене, мені ж стає ніяково. — Дякую, що виручив, Саничу. Бувай.

— Гарненька в тебе принцеса, майоре, таку берегти треба й очей не спускати.

Я червонію від його слів, Давид же навіть взнаки не дає, що щось не так.

Він зупиняється біля дерева. Повертається до мене.

— Попереджаю одразу, буде пекти, тож терпи. Нумо сюди спочатку одну долоню.

Він протягує руку, бере мене за кисть, сідає переді мною навпочіпки, кілька секунд розглядає мою розідрану долоню.

— Бідова ти дівка, Лєро. Що взагалі тут робила? Далекувато якось від дому заїхала, — а в самого в очах бісенята танцюють. Ніби давно здогадався, що його вичікувала.

— Ліду підвезла, — безбожно брешу я. — В неї автомобіль в сервісі, вона просила виручити. З Єгором сьогодні зустрічаються.

Губи Давида вигинаються в насмішці, погляд зіщулений. Я ж спалахую до кінчиків вух від своєї брехні. А раптом Єгора сьогодні взагалі на службі не було? Або в нього інші плани, про які знає Давид?

— Припустимо, я повірив, — промовляє він, а наступної миті мою долоню обпікає настільки сильно, що я не можу стримати всередині себе стогін, повний болю. — Зараз мине, Лєр, нумо подую.

І я застигаю від того, наскільки м’яко й пестливо звучить його голос. Він підносить долоню до своїх губ і починає дути, ніби я маленька дитина. Водночас не відводить від мого обличчя погляд. Ніби випробовує мене на міцність. Перевіряє. А я вже на півдорозі до знепритомнення.

— Тепер другу долоню. Готова? — питає, підносячи горлечко пляшечки до моєї руки.

— Так, — виходить глухо й тихо.

Долоню знову обдає пекучим болем, але цього разу я готова, тому стискаю зуби, не пропустивши жодного звука. Давид швидкими рухами розкриває пластир і заклеює подряпини на обох руках.

— Ну от і все, готово, — підсумовує він, зминаючи залишки сміття і викидає в урну. — Куди, кажеш, кошеня твоє побігло? — дивиться вдалечінь, водночас нахиляє голову ліворуч і праворуч, розминаючи шию.

Я раптом розумію, що швидше за все він на роботі був із самого ранку й жахливо втомився, а тут я, як завжди, зі своїми проблемами.

— Здається, он у ту діру під парканом, — вказую на маленьку виїмку, яку, ймовірно, вирив безпритульний пес.

— Ясно. Чекай тут, — промовляє Давид, залишаючи мене стояти на місці. — Гей, Іванове, затримайся, — кличе до себе хлопця.

Вони зупиняються неподалік від мене, тому я чудово можу почути їхню розмову.

— Зараз розвертаєшся, йдеш назад і починаєш під парканом прочісувати територію доти, поки не знайдеш кошеня.

— Яке кошеня, товаришу майоре? — розгублено запитує хлопець.

Давид повертається до мене.

— Лєр, якого кольору кіт?

— Ч-чорного, — відповідаю, трохи заїкаючись. — Він весь у багнюці.

— Чув? Шукаємо кошеня чорного кольору. Вишневецький, а ти куди? Тебе це теж стосується. Нумо назад, швидко.

— Але, товаришу майоре, у нас же… — починає Іванов, але Давид його різко перериває, даючи зрозуміти, хто тут головний.

Я підходжу до нього позаду й тихо промовляю:

— Може, не потрібно? Він же вже давно втік, швидше за все.

Насправді кошеня я все ще хочу знайти, але перед хлопцями мені незручно. У них, напевно, були плани, а тут я зі своїми бажаннями.

— Нічого, їм корисно. Вони сьогодні дурнів клеїли під час тренувань, тепер буде час подумати щодо своєї поведінки, — суворо промовляє Давид, і я розумію, що керівник він не найласкавіший. — Піду проконтролюю процес пошуків, тебе на територію без попереднього запису провести не можу, тому чекай тут. Чи краще йди сядь в автівку, на вулиці занадто холодно.

І стільки турботи чується в його словах, або ж мені просто хочеться, щоб так було?

— Добре, — киваю я й, цього разу вже дивлячись наліво й направо, переходжу дорогу.

1 ... 21 22 23 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Не чужі, Аріна Вільде», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Не чужі, Аріна Вільде"