Читати книгу - "Гарантія на кохання, Tama Lisn"

- Перепрошую, Ольго Веніамінівно, нам треба повернутися додому.

- Щось трапилося? - Відразу почула напруження в голосі водія.

- Ні, дзвонив Олександр Петрович, просив вас привезти додому.

Сам факт того, що Вадим звертається до мене на ім'я та по батькові, означає, що Сашко приїхав і, з усього виходить, чекає на мене вдома.

- Він повернувся? - Долоні зрадницьки спітніли, а в грудях поселилось ще більш тривожне передчуття.

- Так.

Коли я зайшла до будинку, Сашко стояв біля вікна. Його руки були в кишенях штанів, а рукави сорочки засукані до ліктів. Сама сорочка щільно натягнута на масивній спині, підкреслює її рельєф, а ще напруження, яке присутнє в його м'язах. Я знаю це напевно, адже сама почуваюся натягнутою як струна. На руці чоловіка розгледіла татуювання у вигляді якихось символів, що тягнуться ланцюжком від ліктя й до зап'ястя. Насправді в цей час сам чоловік мене мало цікавив, просто я інтуїтивно підмічаю всі деталі, коли нервуюся.

- Вадиме, ти вільний на сьогодні. - Чоловік кивнув водієві, обертаючись на наші голоси. Також звернула увагу, що верхні ґудзики його сорочки виявилися розстебнутими.

- Вітаю. - Кажу першою, коли Вадим виходить із кімнати.

- Вітаю. - Нарешті звернув на мене увагу.

- Ти приїхав? - запитала, обводячи кімнату поглядом й помітила піджак на спинці крісла.

Ідіотське запитання я поставила, зрозуміло, що приїхав, якщо зараз він стоїть прямо переді мною. Певно, тягну час, бо за виразом його обличчя можна зрозуміти, що на нас чекає серйозна розмова. І швидше за все вона мені не сподобається.

- Точніше сказати, прилетів.

- Зрозуміло. - Не знаю що сказати.

- Чого мовчиш, кажи.

- Що казати? - зчіпляю пальці в замок на животі.

- Розповідай, що тут у вас трапилося.

- Про те, що мій батько зник тобі вже відомо, а що ще сказати я не знаю.

- Що ти сама думаєш з цього приводу?

- Не знаю. Ні мені, ні Лері він не дзвонив. Лиш мачусі написав, що зайнятий і що в нього все добре. Сам на дзвінки не відповідає, потім був поза зоною досяжності, зараз телефон взагалі вимкнений.

- Ти йому на роботу дзвонила?

- І дзвонила, і їздила туди.

- І? - Нетерпляче підганяє чоловік.

- І нічого. Зі своїм заступником тато не зв'язувався взагалі, але його цей факт не бентежить. Алік каже, що у нього на такі випадки є чіткі інструкції. А ще він підтвердив, що тато збирався у відрядження, але з яких питань і куди він не знає.

- Дурня якась. - Підсумував, уважно вислухавши. - А дружина що каже?

- Плаче і пропонує йти до поліції. Я теж вважаю, що потрібно писати заяву про зникнення.

- Ти мені все розповіла? - Продовжує допитуватися і підходить ближче.

Він мені не довіряє, що зрозуміло. Я й сама розумію, як це виглядає збоку, та факт того, що жовна на обличчі Олександра грають від роздратування, а зуби риплять від злості, мене лякає.

- Ти мене в чомусь підозрюєш? - Відходжу, не відводячи погляду.

- Поки не знаю. Ти коли востаннє бачилася з батьком?

- На нашому весіллі, у неділю.

- А розмовляла? - Наступає.

- Того ж дня.

- Він тобі нічого не казав?

- Ні! - подаюся назад, але відійти не встигаю. Він бере мене за руку, вище ліктя і цідить крізь зуби, нависаючи наді мною.

- Якщо ти надумала водити мене за ніс разом зі своїм татком, то попереджаю, варто добре подумати.

- Саша, відпусти. Я не розумію про що ти.

- Не розумієш? Я тобі поясню. Ще тиждень не минув після того, як ми уклали велику угоду. Цього тижня мали надійти перші інвестиції. Твій батько куратор всього проєкту. Тепер його нема, і грошей теж нема.

- Ти вважаєш, що тато вкрав гроші й втік? - Округлила очі від подиву. - Та ти божевільний. Пусти мене я сказала.

- А що я маю думати? - Відпустив нарешті мою руку й відійшов на крок.

- Він би мене ніколи не покинув. З ним точно щось трапилося. А може, його взагалі викрали й десь тримають. Ти це розумієш?

- Викрали? Серйозно? Тоді з якою метою? Адже викуп ніхто не вимагає чи я помиляюся?

- Не знаю, ясно тобі. Я знаю тільки те, що тато не покинув би мене нізащо.

- Чому ти така впевнена?

- Він не вчинив би так зі мною. - Продовжую заступатись за батька.

- Та він тебе заміж за гроші видав. І ти досі йому віриш?

- Вірю. Так, все, я йду подавати заяву до поліції.

- Поїхали разом. - Взяв піджак й попрямував до виходу. Я підхопила свою сумочку й побігла слідом за ним.

Я мала рацію. Спокійною розмова дійсно не вийшла.

Збожеволіти можна, Олександр підозрює мого батька у махінаціях, а може це взагалі все Сашко підлаштував?