Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якщо простір нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці простору. Якщо час нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці часу.
Його розумування розлютили мене. Я запитав:
— Ви, звісно, віруючий?
— Так, я пресвітеріанин. Моє сумління чисте. Я певен, що не ошукав тубільця, коли віддав йому Біблію за його диявольську книгу.
Я запевнив, що йому нема за що собі дорікати, й поцікавився, чи він у наших краях, бува, не проїздом? Він відказав, що за кілька днів сподівається повернутися на батьківщину.
Отоді я й дізнався, що він шотландець з Оркнейських островів. Я зауважив, що люблю Шотландію, бо люблю Стівенсона та Г'юма[142].
— І Роббі Бернса, — уточнив він.
Під час розмови я все роздивлявся нескінченну книгу. І з удаваною байдужістю запитав:
— Ви хочете запропонувати цей цікавий примірник Британському музею?
— Ні. Я пропоную його вам, — і він назвав досить високу ціну.
Я відповів цілком щиро, що не маю таких грошей, і замислився. За хвилину у мене визрів задум.
— Пропоную вам обмін. Ви придбали цей том за кілька рупій та Біблію. Я дам вам щойно одержану пенсію і надруковану готичним шрифтом Біблію Вікліфа. Я успадкував її від своїх батьків.
— Стародрук Вікліфа! — пробурмотів він.
Я пішов до спальні, виніс йому гроші та обіцяну книгу. Він погортав сторінки, із завзяттям бібліофіла роздивився палітурку.
— Згода.
Мене здивувало, що він не торгується. Вже потім я збагнув, що він увійшов у мій дім з наміром продати книгу. Не перелічивши грошей, гість сховав їх до кишені.
Ми порозмовляли про Індію, про Оркнейські острови і про норвезьких ярлів, які там правили. Вже поночіло, коли той чоловік пішов. Більше я його не бачив, і ім’я його мені невідоме. Я вирішив поставити Книгу Піску на порожнє місце, де раніше стояла Біблія Вікліфа, та, зрештою, надумав сховати її за кількома розрізненими томами «Тисячі й однієї ночі».
Я ліг, але не міг заснути. О третій чи четвертій годині ранку ввімкнув світло. Знайшов неймовірну книгу й заходився гортати її. На якійсь сторінці побачив гравюру: це була маска. В кутку сторінки стояла дев’ятизначна цифра, не пам’ятаю вже яка.
Нікому не показав я свій скарб. До щастя володіння книгою додався страх її втратити, а згодом побоювання, що насправді вона не безмірна. Ці дві тривоги посилили мою давню мізантропію. У мене залишалось кілька друзів; я перестав зустрічатися з ними. Бранець книги, я майже не виходив з дому. З допомогою лупи дослідив пошарпаний корінець і палітурку: ні, це не була підробка. Я помітив, що невеличкі ілюстрації вміщені через кожні дві тисячі сторінок. Став занотовувати їх у блокноті й швидко його списав. Вони ніколи не повторювалися. Вночі, в невеличкі проміжки часу, відвойованого у безсоння, я снив книгою.
Кінчалося літо, і я усвідомив, яка це страшна книга. Мені довелося визнати, що я, котрий дивився на неї й торкався її своїми пальцями, зробився таким же страшним, як і вона. Я відчув, що це предмет кошмарного сну, гидка мара, яка ганьбить і руйнує дійсність.
Я хотів був спалити її, однак побоявся, що нескінченна книга й горітиме нескінченно і закурить усю планету.
Згадав, що читав колись, буцімто листок найкраще можна сховати в лісі. До пенсії я працював у Національній бібліотеці, де зберігаються дев’ятсот тисяч книжок; знав, що праворуч від вестибюля круті сходи ведуть до підвалу, в якому згромаджені газети й карти. Непомітно для бібліотекарів я поставив Книгу Піску на один із вологих стелажів. Постарався не звернути уваги, на якій висоті й відстані від дверей.
Я відчуваю деяку полегкість, однак намагаюсь обминати вулицю Мексики[143].
Післямова
Писати передмову до непрочитаних оповідань — задача майже неможлива, оскільки вимагає аналізу сюжетів, які не випадає випереджати. Через те я надаю перевагу післямові.
Перше оповідання вкотре повертається до давньої теми двійника, яка стільки разів рухала завжди удачливим пером Стівенсона. В Англії його звуть fetch[144] або, більш по-книжному, wraith of the living[145]; у Німеччині — doppelgänger[146]. Підозрюю, що одним із його найперших прізвиськ було alter ego.
Цей спектральний привид, мабуть, походить від металевих чи водних дзеркал, чи просто з пам’яті, котра кожного робить глядачем або актором. Я мусив домогтися, аби співрозмовники виявилися достатньо різними, щоб бути двома, й достатньо схожими, щоб бути одним. Чи варто казати, що ця історія зародилася в мене на березі річки Чарльз, у Новій Англії, холодний плин якої нагадав мені далекий плин Рони?
Тема кохання доволі поширена в моїх віршах, але не в прозі, де немає жодного прикладу, крім «Ульріки». Читачі помітять її формальну близькість до «Іншого».
«Конгрес», можливо, найбільш амбітний сюжет цієї книжки; його темою є справа така неосяжна, що зрештою вона змішується з космосом чи сумою днів. Туманний початок намагається наслідувати оповідання Кафки; кінець силкується піднестися — поза сумнівом, марно — до екстазу Честертона чи Джона Баньяна[147]. Я ніколи не здобувся на таку прозірливість, але спробував її вимріяти. В його плин, як зазвичай, я вплів автобіографічні мотиви.
Доля — як відомо, незбагненна — не давала мені спокою, поки я не продовжив посмертне оповідання Лавкрафта[148], письменника, якого завжди вважав мимовільним пародистом По. Врешті-решт я капітулював; жалюгідний виплід дістав назву «There are more things».
«Секта Тридцяти» відтворює — без жодного документального підґрунтя — історію ймовірної єресі.
«Ніч дарів», можливо, найбільш безневинне, брутальне та піднесене оповідання цього збірника.
«Вавилонська бібліотека» (1941) уявляє нескінченну кількість книжок; «Ундр» та «Дзеркало і маска» — давні літератури, що складаються з одного-єдиного слова.
«Утопія стомленого чоловіка», на мою думку, найбільш чесний та сумний з-поміж представлених тут творів.
Мене завжди вражала етична одержимість північноамериканців; «Спокуса» намагається відобразити цю рису.
Всупереч Джонові Фелтону[149], Шарлотті Корде[150], відомій думці Рівери Індарте («Вбити Росаса — свята справа») та національному гімну Уругваю («А тиранів жде Брутів кинджал»), я не схвалюю політичних убивств. Хай там як, а хто читатиме про злочин вбивці-одинака Арредондо, захоче взнати, чим усе скінчилося. Луїс Мельян Лафінур[151] просив його виправдати, але судді Карлос Файн та Кристобаль Салваньяк засудили його до місяця перебування в одиночній камері та п'яти років тюрми. Нині його іменем названо одну з вулиць Монтевідео.
Дві протилежні й незбагненні речі стали предметом останніх оповідань, «Диск» — це Евклідове коло, що має лише один бік; «Книга Піску» — том, що складається
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.