Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сподіваюсь, ці квапливі нотатки, які я щойно продиктував, не вичерпують усієї книжки, й її сновидіння розгалужуватимуться в гостинній уяві тих, хто її зараз закриє.
X. Л. Б.
Буенос-Айрес, 3 лютого 1975 року
Пам’ять Шекспіра
Двадцять п’яте серпня 1983 року
Годинник на невеличкій станції показував, що вже перейшло за одинадцяту вечора. Я попростував до готелю. Як зазвичай, відчував умиротворення й полегкість, що їх викликають у нас добре знайомі місця. Широкі двері були відчинені; садиба стояла занурена в темряву. Я зайшов до вестибюля: рослини, що тут стояли, відбивалися в тьмяних дзеркалах. Дивно, але господар не впізнав мене й простягнув реєстраційний журнал. Я взяв з полиці ручку, умочив у бронзову чорнильницю перо, а коли схилився над розкритим журналом, сталася перша з численних несподіванок, які приготувала мені та ніч. Моє ім’я — Хорхе Луїс Борхес — було вже в списку, і чорнило, яким його вивели, ще не висохло.
— А я гадав, ви вже піднялися, — мовив господар.
Тоді пильно глянув на мене й виправився:
— Перепрошую, сеньйоре. Той чоловік дуже схожий на вас, але ви молодший.
— В якій кімнаті він замешкав? — запитав я.
— Він оселився в дев’ятнадцятому номері.
Саме цього я й боявся.
Я поклав ручку й швидко збіг сходами нагору. Розташований на третьому поверсі дев’ятнадцятий номер виходив на занедбане подвір’я з критою галереєю, де стояла звичайна вулична лава. В цій кімнаті була найвища в готелі стеля. Я штовхнув двері, і вони піддалися. Всередині горіла люстра. В сліпучому світлі я впізнав себе. Це був я: горілиць на вузькому металевому ліжку — старий, схудлий і дуже блідий, із втупленими в гіпсовий карниз очима.
Почувся голос. Не зовсім мій, цей голос — неприємний і невиразний — я зазвичай чую, коли слухаю свої записи.
— Дивно, — проказав він. — Нас двоє, і ми та сама людина. Втім, у снах не буває нічого дивного.
— Отже, все це сон? — перелякано запитав я.
— Авжеж, мабуть, мій останній сон.
Він показав рукою на порожній флакончик, що стояв на нічному столику.
— Але ти ще бачитимеш багато снів, перш ніж доживеш до цієї ночі. Яка в тебе зараз дата?
— Я не зовсім певен, — спантеличено озвався я. — Втім, учора мені виповнився шістдесят один рік.
— Коли настане ця ніч твого безсоння, тобі напередодні виповниться вісімдесят чотири. Сьогодні 25 серпня 1983 року[152].
— Ще стільки років чекати, — пробурмотів я.
— А мені не залишилося вже нічого, — різко відказав він. — Я можу померти будь-якої миті, загубитися бозна-де, а мені, бач, усе ще сниться двійник. Обтяжлива тема, навіяна дзеркалами й Стівенсоном.
Я відчув, що Стівенсона він згадав не через педантичність — то було прощання. Я був ним і розумів це. Найдраматичніших моментів замало, щоб зробитися Шекспіром і тебе осявали крилаті вислови. Щоб розважити його, я мовив:
— Я знав, що з тобою таке трапиться. Багато років тому, в цьому домі, в одній з кімнат унизу ми почали записувати в зошит чернетку історії цього самогубства.
— Так, — повільно мовив він, мовби щось згадуючи. — Однак я не бачу жодного зв’язку. У тому зошиті я виявив квиток для поїздки до Адроге[153] і вже в готелі «Лас Делісіас» піднявся в дев’ятнадцятий, найвіддаленіший номер. Там це й сталося.
— Саме тому я тут, — завважив я.
— Тут? Ми завжди перебуваємо тут. Тут, на вулиці Майпý, ти мені снишся. Тут, у кімнаті, яка раніше була маминою, я помираю.
— Яка раніше була маминою, — непорозуміло повторив я. — Ти снишся мені в горішньому дев’ятнадцятому номері, що виходить на подвір’я.
— Хто кому сниться? Я знаю, що ти мені снишся, але не певен, чи снюся тобі. Готель у Андроге зруйнували років двадцять або й тридцять тому, хтозна.
— Це я сплю, — визивно заперечив я.
— Ти не розумієш, що головне — взнати, спить хтось один чи обидва.
— Я Борхес, який побачив твоє ім’я в журналі й піднявся сюди.
— Це я Борхес, і я помираю на вулиці Майпу.
Запала мовчанка, яку порушив він:
— Зараз перевіримо. Який момент був найжахливішим у нашому житті?
Я нахилився до нього, і ми заговорили водночас. Я знаю, що ми обидва брехали.
Постаріле обличчя осяяла легка усмішка. Я відчув, що в цій усмішці якимось чином відбивається моя.
— Ми збрехали, бо відчуваємо себе двома, а не одним, — мовив він. — Насправді ми є двома й одним.
Розмова почала мене дратувати. Я сказав йому про це й додав:
— Ти, в 1983, нічого не розповіси мені про роки, що мені лишилися?
— Що я можу тобі розповісти, бідолашний Борхесе? Біди повторюватимуться, але до цього ти вже звик. Ти залишишся в цьому домі сам. Торкатимеш рукою книжки без літер, медальйон з обличчям Сведенборга, дерев’яну тацю, оздоблену Федеральним Хрестом. Сліпота — не морок, а форма самотності. Ти повернешся до Ісландії.
— До Ісландії! До Ісландії з її морями!
— У Римі ти повторюватимеш рядки Кітса, чиє ім’я, як усі імена, написані на воді.
— Я ніколи не був у Римі.
— Є й дещо інше. Ти напишеш наш найкращий вірш, це буде елегія.
— На смерть… — я вмовк, не наважуючись вимовити ім’я.
— Ні. Вона тебе переживе.
Знову запала мовчанка. Потім він заговорив:
— Ти напишеш книгу, про яку ми давно мріяли. Року 1979 ти збагнеш, що твоя так звана творчість — це лише купа чернеток, різнорідних чернеток, і не встоїш перед зарозумілою й марновірною спокусою написати свою велику книгу. Цю марновірність нам прищепили «Фауст» Гете, «Саламбо»[154], «Улісс». Я списав неймовірну кількість сторінок.
— І кінець кінцем зрозумів, що зазнав невдачі.
— Навіть гірше. Зрозумів, що це шедевр у найбільш прикрому сенсі слова. Мої добрі наміри не вийшли за межі перших сторінок; решту заповнили лабіринти; кинджали; людина, котра вважає себе марою; віддзеркалення, що гадає, буцімто воно справжнє; тигр, що з’являється по ночах; битви, що збурюють кров; сліпий і згубний Хуан Муранья[155], голос Маседоніо[156]; корабель, зроблений з нігтів мерців[157]; повторювана в години надвечір’я староанглійська мова.
— Мені знайомий цей музей, — іронічно завважив я.
— А ще облудні спогади; двозначні символи; довгі переліки; уміння справлятися з буденністю; недосконалі симетрії, які з радістю відкривають критики; не завжди апокрифічні цитати.
— Ти видав цю книгу?
— Я вагався — це виглядало мелодраматично, але не надто переконливо — чи не знищити її, можливо, спаливши. Однак, зрештою, надрукував під псевдонімом у Мадриді. Це спричинилося до розмов про недолугого наслідувача
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.