Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Що, Лазізо? — мені з мого місця дорогу було не видно.

А вона поспіхом забирає тканину з обличчя — яка ж вона направду гарна! — «Поліція», — шепочуть губи.

Поліція! Я злякався. Вони вже приходили до мене, кричали, що не маю ліцензії, вимагали штраф або забиратися з ринку. Це зі мною постійно так, відколи працюю. Забиратися мені було ніяк не можна, бо тоді я не мав би чим годувати родину — матір та молодших братів і сестер. І найстарша не змогла б вчитися — а я так мріяв, щоб вона вчилася. Штраф? По-перше, якого біса… По-друге, у мене немає грошей… окрім тих, що я відкладаю на фургон. З п’яти років копійчину заробляю, як проклятий… Батько помер у Лівії, будував комусь заможному велетенський дім… Кажуть, схопився за серце і вже не підвівся. Все здоров’я забрала бідність. І мені вибору не лишилося. Не чекати ж, поки приїде багатий дядечко і дасть грошовиту роботу? Я пішов на ринок — ну як ринок, місце посеред Сіді-Бузида, де деякі торгують. Подивився, що роблять інші, купив візок, домовився про місце на ринку — будку мені було не потягнути, тож продавав просто з візка.

Поліцейських було двоє. Чоловік і жінка — чисте неподобство. Хто взагалі це вигадав, жінка-поліцейський! Ні, я знаю, що на Заході жінки роблять усе, що їм заманеться, але ж ми не Захід, ми нормальна ісламська країна. Це ж просто смішно. Хто тільки візьме таку заміж? А ще врахуйте, що поліцейські витворяють з людьми (якщо вірити тому, що кажуть люди, — а люди дарма не казатимуть). Життя людини, її гідність у нашій країні нічого не варті. Влада належить системі, режиму. І псам режиму дозволено все.

— Знову ти тут? — грубо почав чоловік-поліцейський, жінка трималася трохи позаду.

— Ас-саляму ‘алейкум, — пробуркотів я. — Звичайно, я тут. Працюю, як чесний чоловік, щоб прогодувати родину. Слава Аллаху!

— Ти зуби нам тут не заговорюй! Це він? — втрутилась жінка.

— Він-він. Той, що я казав. Думає, йому все можна. Думає, можна працювати без ліцензії і не платити податки!

— Які податки? Моя мати і малолітні діти втратили годувальника, а держава не допомагає ані копійчиною! Я працюю і допомагаю замість держави! Я міг би поїхати у місто і знайти хорошу роботу, але як вони виживуть у цей час? А ви кажете — податки…

Хтось кричав.

— Та як ти смієш! — жінка-поліцейський наступала, тепер уже її напарник тримався у тіні.

— Чого ви причепились до нього? — раптом вигукнула Лазіза.

Хтось плакав і тряс мене, Костю, за плече.

— Замовкни, жебрачко!

— Вона не жебрачка!

— Значить, буде, бо ми і її торгівлю можемо прикрити. Ану показуй дозволи, дівко!

Я не міг мовчати:

— Я поскаржуся на вас. Я до президента дійду!

— До президента? — жінка сміялась із мене, і це було так принизливо, як тільки, здається, може бути.

Довкола уже зібралися люди.

— Люди, та скажіть же щось на його захист! Хіба можна так? — переймалася правдолюбна, милосердна до мене Лазіза.

Тоді поліцейський підійшов до неї, нахилився над прилавком, сказав щось із жахливим виразом обличчя — я не розібрав слів.

— Ну годі вже, — озираючись, промовила жінка-нелюд. — Ось квитанція. Мусиш заплатити штраф до п’ятниці, інакше будемо розмовляти у відділку. І торгувати без ліцензії більше не смій!

— Тобто що? І гроші вам заплатити? І не торгувати?

— А ти як думав?

— То що мені — з голоду померти?

Жінка знизала плечима.

— Жити за законом треба. Почав би з ліцензії — не треба було б штраф платити. Ходімо, Аміре.

Вони пішли, а я стояв посеред натовпу, принижений і самотній. Навіть Лазіза не підійшла до мене. І гнів закипав усередині, лютий і гарячий, такий, що навіть сам я боявся б його торкнутись. Я цього так не залишу.