Читати книгу - "Марина — цариця московська"

Але є в них у запасі ще один засіб — не втерпить отаман, так завиє, що й волосся на голові сторч стане.

А втім, з волосся й почали.

Виголили його на маківці голови, а тоді заходилися лити на виголене місце воду — по крапелиночці: кап-кап-кап...

І знову — кап, кап, кап...

Рівномірно і методично.

Спершу ніби нічого не відбувається, подумаєш, вода на голову, на тім’я капає-крапає, але швидко...

Швидко це безневинне, як на перший погляд, капання на тім’я холодної води — рівномірне й методичне — виявиться такою мукою, що її ніхто не може витримати, найстійкіші впадають у відчай і втрачають присутність духу...

Заруцький і цю «процедуру» витримав.

Без жодного звуку-стогону — наче закам’янів.

— Нелюдь!!! Нелюдь!!! — кричали кати, самі нелюди і самі лякалися.

Зійшлися на тому, що перед ними або ж вовкулак, перевертень в образі та подобі людській, або й, прости Господи, нежить, нечиста сила, погань, що її споконвіку і звали на Московській Русі нежитем. Істота така без плоті й душі — все, що не живе людиною. Це й не мертвяк, але й не привид, а істота особлива — дух, кікімора, лєшій... Нежить, одне слово. Яка і не живе, і не помирає, вона просто є. Існує.

А ще нежить без тіла-плоті, а цей отаман його має — так тож він ману напускає! Насправді він нежить, погань, нечиста сила, у нього нічого немає, а він такого туману напустить, що здається, що він людина. А ти його лупцюєш, надриваєшся, а йому й байдуже! Буцімто тіло його б’ють, а він сам стоїть збоку й насміхається, гад окаянний! Убити його мало, як з порядних людей — до них себе зараховували і кати, — насміхається! А сам нежить, прости Господи!

І кати поспіхом хрестяться і прожогом з підземелля, де катували отамана, повибігали — цур йому!..

З усіх руських монархів, починаючи з часів Давньої Русі, лише один великий київський князь Володимир Мономах мав мужність (а заодно й людяність та милосердя) закликати (його заклик навіть став поговіркою): «Не вбивайте, не веліть убивати, навіть якщо хто і буде винуватим у чиїй-небудь смерті».

Але, на жаль, це був чи не поодинокий (серед руських монархів) глас вопіющого в пустелі: руські монархи завжди убивали своїх політичних противників. Часом і особисто. Як, наприклад, уже згадуваний Іван Грозний — великий, прямо патологічний любитель смертних страт «с пристрастием», чим жорстокіше чинив, тим більше потішав свою, мабуть, нелюдську (хоч іншої й немає) душечку. Дійшов до того, що власноруч прикінчив власного сина.

Це при ньому почали застосовувати варіння живих людей у маслі, вині, воді. Був невтомний у справі винахідливості, як ще вигадливіше страчувати підданих, і мав од того просто-таки неймовірну насолоду. Приміром, новгородського архієпископа Леоніда з його наказу зашили у ведмежу шкуру і кинули на розтерзання псам. А здирання шкури з живих було його найулюбленішим видовиськом.

Починаючи з часів київського князя Ростислава (ранішніх даних просто не збереглося), який, розгнівавшись на Григорія Чудотворця, велів йому зв’язати руки, на шию почепити важенну каменюку і кинути у воду, князі, а потім царі на Русі були невтомні на вигадливі страти. Доходило до того, що цим «ремеслом» займалися навіть ієрархи православної церкви. Татарський хан Менчу Темір видав ярлик митрополиту Кирилу страчувати за хулу православної церкви та за інші порушення наданих духовенству привілеїв. І тільки у 1230 році були спалені живцем за чаклунство чотири волхви.

Страчував Дмитрій Донський (у 1379 році боярина Вельяминова чи пізніше сурозького гостя Некомита), князь Гізослав, захопивши Київ, десятками страчував його мешканців.

Страчували на Русі і тоді, коли це передбачав закон, і тоді, коли закон про це не згадував.

Смерть через повішення вважалася принизливою, а тому її застосовували до військових, які перебігали до противника. Широко застосовувалося утоплення, спалювання живцем (особливо за релігійне дисидентство), заливали горло розтопленим свинцем — у першу чергу фальшивомонетникам. З 1672 року цей вид смертної кари був замінений відрубуванням ніг та лівої руки злочинцеві. За зневагу царя, за замах на його життя, за зраду й самозванство — четвертували. За Петра I, який мав титул Великого, особливо широко застосовували так зване колесування.

«До ешафота прив’язували в горизонтальному положенні андріївський хрест, зроблений із двох колод. На кожній були виямки на відстані одна від одної на один фут. На цьому хресті розтягували злочинця так, щоб лицем він був звернений до неба, кожна кінцівка його лежала на одній із половинок хреста, і в кожному місці він був прив’язаний де хреста. Потім кат, озброєний залізним чотирикутним ломом, наносив удари в частину члена, яка лежала над виямком. Таким способом переломлювалися кістки кожного члена у двох місцях. Операція закінчувалася двома чи трьома ударами по животу і переломлюванням хребта. Розламаного таким способом злочинця клали на горизонтально поставлене колесо так, щоб п’ятки сходилися із задньою частиною голови, і залишали його у такому положенні помирати».

Закопування живцем у землю призначалося, як правило, жінкам за убивство чоловіків. Петро І увів до списку офіційних страт аркебузирування, себто розстріл. Широко застосовувалося повішення — особливо учасників бунтів, повстань та заворушень. Підвішували на гак за ребро — страчений мав висіти боком, з опущеними вниз руками, головою і ногами. (Першим серед українців, кого так було страчено в Стамбулі, був знаменитий Байда.)

І ще багато інших способів, як жорстоко стратити людину, застосовувало російське самодержавство впродовж віків та віків. (Царське, на відміну від самодержавства червоного — СРСР, — коли особливо лютий терор установили вожді Ленін та Сталін і їхні прісні, лише розстрілювали, із свідчення есересерівського ката: «...постріл здійснювався револьвером системи «наган» майже впритул у ліву потиличну частину голови в області лівого вуха, адже там розташовані життєво важливі органи...»)

Але був на Русі і в Росії ще один — чи не найнайжорстокіший вид страти, що міг тривати добу і більше безперервно.

САДІННЯ НА ПАЛЮ (За