Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Ти вже нікому не віриш? — прошепотіла Оксана.

— Тобі вірю — хіба не досить?

Холодний місяць мертво світив у наші маленькі вікна, голі безсніжні степи темно лежали довкола і ніби аж дзвеніли від морозу, на календарях вже ніби завертало на весну, але над нами лютувала безкінечна зима, так ніби планета знов занурилася в льодовиковий період, але вже не той, що понищив велетенських теплолюбних динозаврів, а новітній — спрямований проти її всемогутнього розуму і беззахисної ніжності й крихкості.

Оксана здатна була розтопити всю кригу Арктики й Антарктики, що їй усі льодовикові періоди минулого й пророкованого, що всі загрози й еклезіасти перед всемогутністю жінки, з розкішного лона якої виростає райське дерево життя! І я, вчорашній воїн, незламний у своїй тисячолітній тривалості, всесильно-безсилий Миколай, зіщулено ховався од жорстокого холоду в теплій вологій хмарі жіночої ніжності, картав себе за боягузтво й малодушність, карався й каявся — і був безсилий. Насолода й сором, захват і ганьба! Але людина не камінь і не сталева конструкція, каменю — каменеве, людині — людське.

Вранці я пішов до Паталашки.

В затоптаному й запльованому конторському накопичувачеві звивався, мов дощовий черв’як, Ляпка, я легко відтрутив його, пообіцявши добру випивку, штовхнув двері до директора.

Паталашка розповзався по широкому столу широким черевом, стогнав од переїду, проклинав свою жадібність і все на світі.

— А, хай воно все димом піде! Ти думаєш, Миколо Федоровичу, я ото їм всю ту смакоту, що твоя Оксана готує? То воно мене їсть і з’їдає, як іржа залізо, а мені тільки горе й страждання. Ти бачив мій директорський будиночок? Такий, як у професора і в тебе. А хіба я живу в ньому? Мучусь і погибаю! Ти бачив мою шию?

— А в вас немає шиї,— жорстко зауважив я.

— Тобто як? Що ж я, по-твоєму, бегемот?

— Може, й бегемот. Радянський номенклатурний бегемот. Ні рук, ні ніг, ні голови, ні шиї, самий тулуб, куди попхнуть, туди й сунеться.

— А таки ж правда! — Паталашка довго й охоче сміявся. — Хіба я чоловік? Я номенклатурний тулуб! Моє сімейство вже давно це втямило, сіло мені на шию і не злізе звідти й до страшного суду! Я оце тут, а вони в Нижньодніпровську. Жінка не приїхала навіть подивитися. Дочка плодить мені онуків, а ті й собі видивляються вільного місця на дідовій шиї. А тут приходиш ти, Миколо Федоровичу, і кажеш, що в мене й шиї немає і що я не чоловік, а бегемот.

— Бегемот, — вперто повторив я.

— То чого ж ви від мене хочете? — заскімлив Паталашка.

— Мужності й справедливості,— сказав я. — Ви усвідомлюєте, яке щастя випало вам? Ви — директор над таким чоловіком, як професор Черкас. Ви розумієте це?

— Я директор над професором? — Паталашка закотив очі під лоба, став загинати пальці.— Де я був, де я не був. У легкій промисловості був? Був. У харчовій — на пивзаводі був? Був. У культурі — в обласній друкарні був? Був. Тепер кинули мене в науку, а вийшло — в сільське господарство, в поставки і в плани, то що ж я можу?

— Ви можете зберегти для народу такого вченого, як професор Черкас! — заявив я, готовий кинутись з кулаками на цю протоплазму. — Ви розумієте, який це вчений?

— Та хай воно все западеться! — застогнав Паталашка. — Хіба я можу когось зберегти або врятувати? Я ставлю, а знімає — партія. Стуконіг подзвонив: на тому тижні бюро. Стань — і не тіпайся! В четвер все й буде. У вівторок бюро в області, в п’ятницю засідають у Києві, всі сидять біля телефонів, ждуть, що там і як. В середу — партійна робота. Збори, активи, пропаганда й агітація. Вільний — четвер. От у четвер воно все й буде. Може, й мене звідси — партійною мітлою! А ти кажеш: професор. Наука велика сила, а партія ще більша. Був би тут на Україні Хрущов, може б, я вдарився до нього, бо він мене знає. Так Сталін же забрав його, посадив на Московську область. А що таке Московська область порівняно з Україною? Ти можеш мені сказати? Тут Микита Сергійович був бог і цар, а там — хай воно все горить! Був би тут, то я б до нього — дивись, щось і випросив би.

Він страждав одверто й навіть, сказати б, мазохічно. Черево не підпускало його ні до директорського столу, ні до Хрущова, ні до власної дружини. Навазелінений Щириця прослизне будь-куди, а бегемотистий Паталашка тільки тупцюватиме довкола та стогнатиме своїм черевом, а між ними й над ними — цілі легіони сиріт і стуконогів, і всі вони вже й не люди, а тільки людиноподібні, і кожен мерщій тягне свою дровиняку для вогнища інквізитора всіх часів і народів.

— Даруйте за клопоти, — пішов я до дверей. — Правду кажучи, я не дуже й надіявся, але все ж… З’їдають не всіх одразу, щоб не подавитися… Але вас з’їдять теж. Не Щириця, то ще хтось…

— Та хай воно все!.. — застогнав мені вслід Паталашка, але я вже не став його більше слухати.

Ляпка в сподіванні випити на дурничку побіг за мною і вишепочував, що товариш Щириця звелів Терешкові настраполити машину, бо на завтра його викликають до райкому готувать матеріал на бюро.

— Не доїде, — сказав я. — Терешкова машина розвалиться по дорозі.

— Може й розвалиться, — згодився Ляпка, — а тільки ж товариша Щирицю жде сам Стуконіг. Вони оце з Паталашкою сочиняють і пишуть, пишуть і сочиняють… Сплошне увольнєніє… Я їм кажу: Сміяна, кажу, увольняєте, а з ним же його жінка Оксана. А як же тоді буде з закускою для товариша Стуконога? А вони не слухають та такий шелест бомагами підняли!

До району Щириця не поїхав. Гола зима, мовби засоромившись своєї наготи, вирішила всі назбирані запаси снігів обрушити на той краєчок весни, що несміливо вигулькнув з морозяної степової імли, три дні й три ночі валив сніг, замітав дороги, будівлі, села, міста, степи, Україну і всю велетенську державу від Москви до самих до окраїн. І все потонуло в тому снігу, все було поховане під ним, все замовкло, ніби вмерло, і тільки один голос пробився крізь білу хурдечу, пролетів по всіх усюдах з вістю ще холоднішою, ніж усі оці сніги, призбирувані безкінечно довгою зимою п’ятдесят третього року.

Ми з професором