Читати книгу - "Яр"

— Тут удвох ніяк. Ти краще потроху відступай і дивись у той бік, щоб не застукали.

Я поволі відступав задкуючи, а Яким теж задкував і замазував наш слід. Отак ми дійшли з ним до самої печери, а переслідувачі наші наче в землю запались. Кастусь міркував уголос:

— Калі яны надайдуць аж да нашей печэры, то аднакава яе не увідят. Ведзь отвар печэры віден толькі з нізу рзчкі? Так вы гаварылі, сябры?

Йому дуже хотілося, щоб усе було саме так. Коли ми вчора вранці підходили до цього місця, він ледве переставляв ноги й нічого не бачив навколо. Але ми з Якимом не поділяли його оптимізму. Коли стати в отворі печери, річку було видно справді лише за півкілометра внизу. Але хто міг нам гарантувати, що Ципльоночок, шукаючи нас, не пройде ще далі вниз, а потім не обернеться й не побачить чорного трикутника нашої печери?

Ми з Якимом розпачливо міркували, чим би завісити цей зрадливий трикутник, що чорнів на білому засніженому тлі скелі. Простирадлом, якого в нас не було? Тоді мені спало на думку різати руками блоки снігу й замурувати ними отвір з того боку, звідки його найкраще видно. Я поділився думкою з Якимом, і ми вдвох із ним досить швидко вимостили знизу до гори два ряди рихких снігових блоків. Ми замурували половину отвору, і коли потім увійшли до печери й виглянули звідти, річки зовсім не стало видно. Отже, печеру також не можна було помітити з річки.

Тепер (нас непокоїло одне: де поділися наші переслідувачі. Ми принишкли біля отвору й почали пильно наслухати. Кастусь висловив припущення:

— Може, яны намыслілі, што мы нашлі на рэчке вгору, і цяпер шукаюць нас там?

І тоді ми почули дивні моторошні звуки: десь розпачливо кричав кінь, смертельно нажаханий. Мені доводилося вже чути щось подібне. Від конячого розпачу в людини волосся стає дибки. Ці звуки дуже нагадували знайому мені картину. На початку тридцять третього року наш сусіда через город Микита Штонь, у якого вже померло троє синів та батько з матір'ю, почав різати коня, сухоребру шкапу, яка перезимувала тільки тому, що Микита розкривав хату з одного боку й давав стару солому коняці. Він прив'язав коняку до груші за хатою, що вже щерилася в небо голими кроквами та бантинами, гукнув свою жінку, аби допомагала, і почав різати коняці горлянку. Чи то ніж був тупий, чи в Микитиній руці лишилося мало сили, але він ніяк не міг упоратися. Коняка ж задерла голову, скільки дозволяла обротька, і кричала так довго й розпачливо, що в Ярі почали вити пси. Коли я згадую ту сценку, у мене здиблюється волосся.

Такий звук почувся й нам трьом, коли ми сиділи, наслухаючи, у печері.

Ми намагалися почути ще щось, бо так було ще моторошніше: чийсь передсмертний крик — і мертва тиша, навіть вітер ущух. Зрідка потріскувала від морозу Колима, та це тепер здавалося не звичайним лускотом криги, а скрадливими кроками.

Замощений вхід печери додавав затишку, але від лютого морозу не рятував. Довго без вогню ми б не змогли всидіти. Хололи насамперед руки й ноги, тож ми, зрідка перериваючи наслухання, починали тупцювати на місці й хрест-навхрест ляскати себе руками по боках. Потім хтось раптом шикав і прикладав пальця до зарослих пелехами губів, і ми всі разом спинялися, навшпиньках підходили до краю печери й від напруженого слухання аж роти роззявляли. Невже Ципльоночок і справді вирішив, що ми гайнули далі вгору, до витоків? — думав я. Невже він та його напарник такі розтелепи, що відразу не збагнули своєї помилки? Ципльоночок зажив у нашому концтаборі лихої слави жорстокого, безжального ката, але за дурника його в нас не мали, це був обізнаний у своїй справі фашист.

Тим часом ми марно намагалися почути в долині бодай якесь шамотання.

Аж надвечір, коли вже конали від голоду й холоду, Кастусь раптом шикнув і замахав у сутінках печери руками; ми напружилися й почули цілком виразно лункий рушничний постріл, годі коротко скавульнув собака, тоді покотився добірний мат голосом Ципльоночка. Голос дедалі дужчав і чіткішав, невдовзі ми почули його вже десь із під нашого берега.

— Куда они теперь от меня денутся, мандавошки! — сказав Ципльоночок так ясно, неначе говорив у печері; вітер дмухав у наш бік. — Дурак ты будешь, если не пойдешь со мной: это, растритудыть твою, верное дело!

Інший голос відповів:

— Да растудыть его, перетудыть его, ты меня сюда уже и калачом не заманишь!..

Яким обережно виглянув з отвору печери, певний час дивився, тоді вийшов назовні й ще обережніше, дуже повільно ступив кілька кроків у так старанно розгладжений сніг, а тоді повернувся до печери й доповів мені й білорусові:

— Поїхали назад. Один у сідлі, а другий на крупі.

— Кто на крупі? — спитав Кастусь.

— Ципльоночок. — Яким ще не знав, радіти з цього приводу чи сумувати. — І собаки їхнього я не побачив. Може, побіг уперед?

Я нагадав недавнє:

— У кого ж вони отоді стріляли?

То були запитання, на які ми не знали відповіді.

Кінчався день, коли почались наші найжахливіші випробування й лиха. Ми відчули певне значення цього дня, бо саме в той день вирішили були «змінити графік» свого руху, іти тоді, коли на небі світить Боже світло, а відпочивати, коли відпочиває кожна Божа твар. Нікому