Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Кругом безлад, занепад... І сам він загруз у всьому цьому й не з чиєїсь там вини, а передусім... І цю небезпечну думку зачепила й висловила Сабіна: передусім з «їхньої» вини. Оте її «це ми завдячуємо їм» не йде йому з голови. Але в одному сумніву нема: він повинен поговорити з Гельгою і все їй розповісти, повинен зробити це й задля Сабіни, адже його мовчання зв'язує руки і їй. Вона ж бо теж повинна з кимось поговорити — з чоловіком, із батьком та матір'ю...

В шинку навпроти церкви справи, судячи з усього, на лад не йдуть: за останні п'ять місяців тут уже втретє змінився господар. У залі сидять кілька пенсіонерів і кілька робітників-іноземців; у биточків та холодних котлет, що лежать за скляною вітриною, такий вигляд, наче їм по тисячі років. Зате пиво в шинку непогане, до того ж тут не гупає тобі годинами по голові музика — автомат поламався, молоді він ще не бачив у залі жодного разу, а буркотун господар якийсь такий визивно нудний, що вже після другого кухля починаєш позіхати.

Домогтися, щоб його перевели кудись в інше місце, було б не важко: нерви, перевтома, одноманітність... Кірнтер, безперечно, його підтримав би, і можна було б перевести й усю команду — щоб їх не розформовувати, адже вони добре притерлися один до одного, «обізнані з обставинами», служили разом ще в Бляйблів, чергували на вечірках і на великих прийомах... Щоб перевестися до якогось іншого міста, він міг би навіть піти із цієї служби. Тепер до всіляких криз, надмірних роздратувань, навіть антипатій ставляться вже з порозумінням, говорять про це відверто. Відколи Цурмак заявив: «Ніколи більше ноги моєї там не буде! Щоб знов до отої?.. Та краще вже сидіти десь у глушині й пильнувати, щоб ніхто не порушував правил паркування та не перевищував швидкості!» — до Бляйблів їх уже однаково не пошлють. Кірнтер називає це «певною непристойністю, що збиває вас із пантелику». Кінець кінцем ідеться ж не про сигарети, а про людське життя, про те, щоб не псувати собі нервів. Мова заходить і про речі досить делікатні, хлопці говорять про все так, як воно є, а Люлер раз у раз згадує про «отих шляхетних шльондр, які тільки кров нам розпалюють і до яких нам зась». Та одного разу до цього таки дійшло — в освітленому різнобарвними ліхтариками парку на вечірці в досить великого туза, де не можна було нічого розгледіти й де кожен ледве стримував свої нерви. Коли близько третьої години про добропристойність там уже почали забувати й того великого туза, п'яного як ніч, у них на очах просто таки запхали в машину, Люлер і став жертвою тієї, про яку кажуть, нібито вона ладна показати стриптиз і приватно. Люлер («вона ж бо мені сама підставлялась, тільки хапай») дістав по руках, а на додачу його ще й обізвали «лягавим». «Заберіть від мене цього нахабу „лягавого“! Негайно!» Прокляття, вони, звісно, були всі на боці Люлера, але обговорили й цей випадок, і можливі інші такі випадки, що їх Кірнтер та Гольцпуке зараховують до категорії «потенційного зіткнення інтересів». Це сталось один раз, і якби Люлера, замість покарати, перевели десь-інде чи й узагалі покарали, то вони б усі накивали п'ятами. Але на вечірки, де п'яних у дим великих тузів тягають, наче мокрі лантухи, до машин, а дехто з жінок доходить до істерики, Люлера просто більш не посилають. А Цурмака, звичайно ж, уже ніколи не пошлють супроводжувати когось до взуттєвої крамниці.

Та Кірнтер просить, щоб вони мали співчуття «й до другої сторони»: «Ви повинні усвідомити, що за такої пильної охорони приватне життя в цих людей обертається на пекло. У них хоч-не-хоч сплохують нерви, а от у нас немає на це права». Від такого він застрахований, його не цікавлять жінки, що нав'язуються самі; адже вони, на його думку, гірші за повій, бо в тих це, може, й сумнівна, а все ж професія. Згадав Кірнтер і про «ледь помітний перехід від проміскуїтету до проституції». Тільки в одне ніхто з них, певно, не вірить: у те, що все це може обернутися серйозно і що котрась із них, коли вона все ж не повія, не стане кричати на гвалт, обзиватися «лягавим» і бити по руках — котрась така, для якої це буде дуже серйозно і яка здаватиметься «отим» — тисячу разів проклятим — ще й мало не вдячною за таке щастя. А потім вона ще й завагітніє і не думатиме ні про пілюлі, ні про аборт. А таке між чоловіками й жінками трапляється, трапляється в мільйонерів із продавщицями та секретарками і, ніде правди діти, в дружин мільйонерів із поліцейськими.

І він не став нікуди переводитись, не став ні з ким про це розмовляти, зокрема і з Кірнтером, що, певна річ, зберіг би таємницю такої сповіді й причину його переведення обгрунтував би якось інакше. З глибокою тугою, поживу якій дає — і йому це очевидно — самообман, мріє він про місце поліцейського десь у селі: бійки на свята, п'яні за кермом, дрібні крадіжки, пов'язані, як він чув, із гашишем та героїном, з безнадійним вистежуванням та підгляданням за юрбами учнів, що їздять автобусами в школу до сусідніх містечок і знудьговано тиняються по вокзалах та кав'ярнях... Безлад, занепад... Він не хоче опинитися в цьому багні, яке його, однак, уже засмоктує, не хоче робити нікого нещасним — ні Гельгу, ні хлопця; йому радісно, що Сабіна, здається, зовсім не почуває себе нещасною — тільки, як і він, у ті хвилини, коли згадує про Гельгу та Бернгарда. А її дочка? А дитина, яку вона жде? А чоловік? Адже Сабіна — його дружина, часом у газетах та журналах ще й досі з'являються їхні весільні знімки (адже то було не дуже й давно): ота