Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Не знаю.

Більшість ямайців, які пройшли через відділення невідкладної допомоги, діставши ту допомогу, були виписані додому, зокрема й чоловік, який ще шість тижнів буде з надзвичайною обережністю «ходити по-великому». Двох не вдалося врятувати, а ще двоє померли дорогою до лікарні. А ось цей чоловік має шість вогнепальних поранень, масивну травму голови та перелом шийних хребців. Навіть якщо він протягне до наступного тижня, а потім ще тиждень, то все одно — те, що робило його життя життям, найпевніше, вже відмерло. З родинами критичних пацієнтів нас навчали триматися приємно-абстрактно, а розмовляти — з підбадьорливими інтонаціями. Однак усе, на що мене вистачає, — це вдавана байдужість, на яку ця жінка рано чи пізно зверне увагу.

Я йду з палати раніше за неї, а коли заглядаю вранці, то зазвичай вона вже сидить біля ліжка і витирає йому лоба. Вчора я нагадала їй, що в нього може бути інфекція, тому, перш ніж брати на руки дитину, їй слід обробляти руки дезінфекційним засобом, біля входу Вона глянула на мене так, ніби я її образила. «Це лише рекомендація, — пояснила я, — а не вимога лікарні». Мені чомусь хочеться дивитися на нього, коли її немає. Я запевняю себе, що не знаю природи цього бажання, — і це допомагає (звісно, якщо на цьому не зациклюватися). Цей ямаєць лежить у лікарні через щось, від чого далеко не втечеш, бо воно йде за ним слідом. Я не хочу знати, чому він тут. Мене геть не цікавлять бандитські розбірки. Єдина причина, чому я все ще живу в Бронксі, — це брак грошей на переїзд в інше місце. Тож якщо Ямайці бажають стрілятися через наркотики або через щось іще, — це їхня справа.

Я не хочу знати й чути ім’я цього чоловіка, дарма що довкола постійно звучать розмови про його сина. Були моменти, коли мені здавалося, що я закричу, почувши це ім’я. Тепер же, варто йому прозвучати, я перестаю усвідомлювати, що відбувається, — аж поки не опам’ятовуюся сама або ж мене хтось не гукне від вікна кафетерію, в яке я втуплюю відсторонений погляд. Чорт, мені хоча б пригадати, чому це ім’я так на мене діє... Прокляття, адже, навіть усвідомлюючи, що я не можу себе обдурити, я все одно намагаюся це робити.

— А що ти знаєш?

— Перепрошую?

Сподіваюся, вона не розмовляла зі мною весь цей час. Вона торкається до його голови, не дивлячись на мене.

— Ти балакаєш лише про те, що нічого не знаєш. Ти не медсестра? Він не одужує? Ви не даєте йому нових ліків? Чому ніхто не хоче мені сказати, чи буде він знову ходити? Я чула про те, що стається через хребет. Мені набридли кляті медсестри, що приходять, витріщаються в планшетку, і читають, і торкаються його, і перевертають його, і роблять незрозумілі речі, але нічого не можуть сказати мені, окрім «поговоріть з лікарем». А де ваш клятий лікар, га?

— Я впевнена, що він ось-ось з’явиться, мем.

— Лікар уже тут, леді.

Сподіваюся, я не сказала «Лаймо!» вголос. У палату поважно заходить лікар Стівенсон. Його біляве волосся прилизане. Мабуть, планує після огляду кудись піти. Високий, блідий, привабливий, чимось схожий на англійського джентльмена; хоча він ще не почав користуватися тренажером, який поставив у своєму кабінеті два чи три місяці тому, але все одно має такий вигляд, ніби зійшов з афіші «Вогненних колісниць»[566]. Минулого тижня він, закачавши рукав, продемонстрував мені білу шкіру й поцікавився, чи зуміє він засмагнути на Ямайці — бо, хай би куди він їздив, ніде не вдається. Бісова жінка мене затримала. Я тут не повинна перебувати, а тим більше потрапляти на очі лікарю.

— Дивне місце зустрічі, медсестро Сеґрі. У невідкладній що, мало роботи чи вас, нарешті, перекинули в інтенсивну терапію?

— Гм... Я, лікарю, йшла повз і вирішила заглянути...

— Чому? Щось сталося? Чергову сестру сповістили?

— Усе в нормі. Нічого, усе... Я лише проходила повз.

— Гм. Відколи це відділення невідкладної допомоги відсилає своїх етажерок до інтенсивної терапії? До речі, медсестро Сеґрі, ви — єдина з них, кого я знаю на ім’я.

— Лікарю, мені вже час іти...

— Ні, затримайтеся на хвилинку. Ви мені можете знадобитися.

Я хотіла щось сказати, але він примружив очі й кивнув — мовляв, питання вирішене, ніяких заперечень.

— Вітаю, мем.

— Чому всі зі мною балакають, як з тупою старою бабою?

— Що? Медсестро, що вона... Утім, гаразд. Це, отже, ваш чоловік?

— Лікарю Стівенсон, — озвалася я. Хотілося сказати: «Поговоріть з нею, і не треба випитувати її сімейний стан. Якщо вона почне заглиблювати вас у деталі свого цивільного шлюбу, то доведеться розбиратися місяць». Але замість цього я лише промовила:

— Лікарю, вона вказана як найближча родичка.

— Що ж... мем, ще зарано говорити. Він реагує... тобто реагує на лікування, та поки що... зарано говорити. Його стан усе ще критичний, але за кілька днів може стабілізуватися. А за цей час нам треба провести цілу низку тестів...

— Ще тестів? Яких тестів? Він що, в школі вчиться, щоб тести складати? І жоден з ваших тестів не дає результатів.

— А... е-е... Мілісент?

— Мілісент? — перепитує жінка. Необов’язково на неї дивитися, щоб відчути на собі її похмурий, підозрілий погляд. Лікар відводить мене вбік, але недалеко. Вона все одно почує нашу розмову.

— Мілісент... е-е... Як би це сказати? Я не зовсім розумію, що вона говорить. Тобто загальну суть розумію, але я не хотів би здатися неввічливим... Якщо ти мене розумієш. Можеш сама з нею поговорити?

— Я... звісно.

— Може, вашою рідною мовою.

— Що?

— Ну, знаєте, ямайською говіркою. Вона така співуча — все одно, що слухати Палючого Списа[567] і пити при цьому кокосовий сік.

— Кокосову воду.

— Байдуже. Вона чудова, але, дідько, я