Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

Замість людей, обдарованих божественною владою і безпосередньо керованих волею божества, нова історія поставила або героїв, обдарованих незвичайними, не людськими здібностями, або просто людей найрізноманітніших властивостей, від монархів до журналістів, що керують масами. Замість колишніх, угодних божеству, цілей народів — іудейського, грецького, римського, які древнім здавалися цілями руху людства, нова історія поставила свої цілі — благо французького, німецького, англійського і, в найвищому своєму абстрагуванні, благо цивілізації всього людства, під яким звичайно розуміються народи, що займають маленький північно-західний куточок великого материка.

Нова історія відкинула колишні вірування, не поставивши на їх місце нового погляду, і логіка становища змусила істориків, які нібито відкинули божественну владу царів і фатум древніх, прийти іншим шляхом до того ж самого: до визнання того, що 1) народами керують поодинокі люди і 2) що існує певна мета, до якої рухаються народи і людство.

У всіх творах новітніх істориків від Гібона до Бокля, незважаючи на їх гадану розбіжність та на гадану новизну їх поглядів, лежать в основі ці два неминучі положення.

По-перше, історик описує діяльність окремих осіб, що, на його думку, керували людством: один вважає за таких лише монархів, полководців, міністрів; другий — крім монархів — і трибунів, учених реформаторів, філософів та поетів. По-друге, мета, до якої ведуть людство, відома історикові: для одного мета ця полягає у величі римської, іспанської, французької держав; для другого — це свобода, рівність, певного роду цивілізація маленького куточка світу, що зветься Європою.

У 1789 році знімається заворушення в Парижі; воно наростає, розливається і виявляється рухом народів з заходу на схід. Кілька разів рух цей прямує на схід, стикається з протирухом зі сходу на захід; у 12-му році він доходить своєї крайньої межі — Москви, і з дивною симетрією відбувається протирух зі сходу на захід, так само, як і в першому русі, втягаючи за собою серединні народи. Зворотний рух доходить до точки виходу, руху на заході — до Парижа і затихає.

У цей двадцятилітній період часу величезна кількість полів не орана; житла попалено; торгівля змінює напрям; мільйони людей убожіють, багатіють, переселяються, і мільйони людей, християн, які сповідують закон любові до ближнього, вбивають одне одного.

Що таке все це означає? Чому сталося це? Що змушувало цих людей спалювати житла і вбивати таких, як самі? Які були причини цих подій? Яка сила примусила людей таке чинити? Ось мимовільні, простодушні й цілком законні запитання, що їх ставить собі людина, натрапляючи на пам’ятки й перекази минулого періоду руху.

За розв’язанням цих питань ми вдаємося до науки історії, що має мету — самопізнання народів і людства.

Якби історія зберегла старий погляд, вона б сказала: божество, щоб нагородити чи покарати свій народ, дало Наполеону владу і керувало його волею для досягнення своїх божественних цілей. І відповідь була б повна і ясна. Можна було б вірувати чи не вірувати в божественне значення Наполеона; але для того, хто вірує в нього, в усій історії цього часу все було б зрозумілим і не могло б бути жодної суперечності.

Але нова наука історії не може відповідати таким чином. Наука не визнає погляду древніх на безпосередню участь божества у справах людства, і тому вона повинна дати інші відповіді.

Нова наука історії, відповідаючи на пі запитання, каже: ви хочете знати, що означає цей рух, чому він стався і яка сила учинила Ці події? Слухайте:

«Людовік XIV був дуже гордий і самовпевнений чоловік; у нього були такі-то коханки і такі-то міністри, і він погано управляв Францією. Наслідники Людовіка теж були слабкі люди і теж погано управляли Францією. І в них були такі-то улюбленці і такі-то коханки. До того ж деякі люди писали в цей час якісь там книжки. Наприкінці XVIII сторіччя в Парижі зібралось десятків зо два людей, які стали говорити про те, що всі люди рівні і вільні. Через те в усій Франції люди стали різати й топити одне одного. Люди ці вбили короля і ще багатьох. Цього самого часу у Франції був геніальний чоловік — Наполеон. Він скрізь усіх перемагав, тобто вбивав багато людей, бо він був дуже геніальний. І він поїхав убивати нащось африканців, і так добре їх убивав і був такий хитрий і розумний, що, приїхавши до Франції, звелів усім підкорятись йому. І всі йому підкорилися. Ставши імператором, він знову пішов убивати народ — в Італії, в Австрії та в Пруссії. І там багато вбив. А в Росії був імператором Олександр, який вирішив відновити порядок у Європі і тому воював з Наполеоном. Але в 7-му році він раптом подружив з ним, а в 11-му знову посварився, і знову вони стали вбивати багато людей. І Наполеон привів шістсот тисяч чоловік у Росію і завоював Москву; а потім він раптом утік з Москви, і тоді імператор Олександр, скориставшись порадами Штейна та інших, об’єднав Європу для ополчення проти порушника її спокою. Всі союзники Наполеона раптом стали його ворогами; і це ополчення пішло проти Наполеона, який зібрав нові сили. Союзники перемогли Наполеона, вступили в Париж, примусили Наполеона зректися престолу і послали його на острів Ельбу, не позбавляючи його сану імператора і віддаючи йому всіляку шану, хоч п’ять років тому і рік після цього всі його вважали за розбійника поза законом. А царювати став Людовік XVIII, з якого до того часу і французи і союзники тільки сміялися. А Наполеон, проливаючи сльози перед старою гвардією, зрікся престолу і поїхав у вигнання. Потім вправні державні люди та дипломати (особливо Талейран, який зумів сісти перше за іншого на певне крісло і тим збільшив кордони Франції) розмовляли у Відні і цією розмовою робили народи щасливими або нещасними. Раптом дипломати й монархи мало були не посварилися; вони вже готові були знову наказати своїм військам убивати один одного; але в цей час Наполеон з батальйоном приїхав до Франції, і французи, які ненавиділи його, зараз же всі йому підкорилися. Але союзні монархи за це розсердились і знову пішли воювати з французами. І геніального Наполеона перемогли й повезли на острів Єлени, раптом визнавши його за розбійника. І там вигнанець, розлучений з любими серцю і з дорогою йому Францією, помирав на скелі повільною смертю і передав свої великі діяння нащадкам. А в Європі учинилася реакція, і всі государі стали знову кривдити свої народи».

Даремне подумали б, що це глузи, карикатура на історичні описи. Навпаки,