Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Бляшаний барабан 📚 - Українською

Читати книгу - "Бляшаний барабан"

652
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Бляшаний барабан" автора Гюнтер Грасс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 221 222 223 ... 231
Перейти на сторінку:
я втікав.

Позаяк дороги на схід, до бабці, мені, як я вже казав, не було, то довелося — так нині роблять усі — втікати на захід. Якщо через велику політику ти, Оскаре, не можеш потрапити до рідної бабці, то втікай до рідного діда, що мешкає в Буфало, у Сполучених Штатах Америки. Біжи до Америки, побачимо, чи далеко ти забіжиш!

Ідея щодо американського діда Коляйчека спала мені на думку ще тоді, як я лежав на луці за Ґересгаймом і мене облизувала корова, а я не розплющував очей. Була десь година сьома ранку, і я сказав собі: «О восьмій відчиняються крамниці». Я засміявся й побіг звідти геть, а барабана покинув біля корови. Я розмірковував так: «Учора Ґотфрід стомився, заяву він зробить сьогодні аж о восьмій чи й о пів на дев'яту, тож скористайся з цієї невеличкої переваги». Десять хвилин пішло на те, щоб у заспаному передмісті Ґересгайма викликати телефоном таксі. Воно привезло мене на Головний вокзал. Дорогою я заходився лічити свої гроші, але часто збивався, бо раз у раз вибухав по-вранішньому безтурботним і свіжим сміхом. Потім я погортав свій дорожній паспорт, виявив там — заслуга концертної агенції «Захід» — відкриту візу до Франції, відкриту візу до Сполучених Штатів (доктор Дьош уже давно виношував мрію ощасливити ці країни концертним турне барабанщика Оскара).

«Voila! — сказав я сам собі. — Тоді тікаймо до Парижа, це неважко зробити й гарно звучить, таке вписалося б навіть у фільм за участю Габена, який, попахкуючи люлькою, добродушно тебе вистежує. Але хто ж гратиме мене? Чаплін? Пікассо?.. Сміючись, збуджений через думки про втечу, я все ще ляскав себе по колінах у трохи зім'ятих штанях, коли таксист зажадав сім марок. Я заплатив і поснідав у привокзальному ресторані. Тримаючи поряд з яйцем у мішечку залізничний розклад, я вибрав потрібного мені потяга, після сніданку ще встиг обміняти валюту, купив також валізку з добротної шкіри, потім, остерігаючись повертатися на Юліхерштрасе, наповнив її хоч і дорогими, але незручними сорочками, поклав іще блідо-зелену піжаму, зубну щітку, зубну пасту й інші дрібнички, придбав, позаяк заощаджувати гроші не було рації, квиток першого класу й невдовзі потому непогано відчув себе в м'якому кріслі біля вікна. Я втікав, але потреби бігти не мав. Подушки в кріслі також сприяли моїм роздумам. Скоро лиш потяг рушив і втеча почалася, як Оскар заходився придумувати собі щось таке, чого треба було боятися, бо ж не безпричинно я казав собі: «Втікати — втікай, але боятися не забувай!» Однак що тебе може злякати, Оскаре, й від чого варто втікати, коли навіть думка про поліцію не викликає в тебе нічого, крім по-вранішньому безтурботного сміху?

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і хоча й моя втеча, й процес уже в минулому, той страх, якого я наганяв собі, коли втікав, не розвіявся.

Що було його причиною — поштовхи на стиках рейок, пісенька вагонних коліс? Монотонно проступали її слова й остаточно пригадалися аж перед самим Аахеном — пригадалися й міцно засіли в пам'яті того, хто потопав у м'якому кріслі вагона першого класу, й лишилися там і після Аахена — кордон ми перетинали десь о пів на одинадцяту, — й робилися чимдалі виразнішими та страшнішими, тож я був навіть радий, коли митники трохи відвернули мою увагу: горб у мене зацікавив їх дужче, ніж моє ім'я й мій паспорт. І я казав собі: «Ох уже цей Вітляр, ох уже сонько! Скоро вже одинадцята, а він ще навіть не стоїть зі слоїком під пахвою в поліції, тоді як я задля нього вже від самого рання втікаю, намагаюся нагнати собі страху, щоб моєю втечею щось рухало». А як страшно було мені в Бельгії, коли вагонні колеса наспівували: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!..»

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і позаяк процес відновлюють і мене мають виправдати, я знов муситиму стати на ноги й у трамваях, у потягах чути оте: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»

І все ж таки та поїздка, попри мій страх перед Чорною кухаркою, страшної появи якої я очікував на кожній станції, була приємна. Я лишився в купе сам — кухарка, либонь, сиділа в сусідньому купе, — знайомився спершу з бельгійськими митниками, потім — із французькими, час від часу на хвилин п'ять засинав, прокидався, тихенько скрикнувши, і, щоб не постати перед Чорною кухаркою геть беззахисним, гортав тижневик «Шпігель», що його ще в Дюсельдорфі придбав просто з вагонного вікна, вже вкотре дивувася з того, що журналісти стільки всього на світі знають, знайшов навіть ущипливу замітку про мого менеджера, доктора Дьоша з концертної агенції «Захід», а в замітці — підтвердження тому, про що знав і сам: Дьошева агенція трималася на одному стовпі, і тим стовпом був барабанщик Оскар. А поряд — досить пристойний мій знімок. І ось цей стовп на ім'я Оскар майже до самого Парижа малював собі в уяві крах концертної агенції «Захід», до якого мав призвести мій арешт і поява Чорної кухарки.

Чорної кухарки я не боявся зроду. Аж коли пустився втікати, коли сам схотів відчути страх, вона забралася мені під шкіру й так там і лишилася, хоча здебільшого й приспана, лишилася донині, коли я святкую своє тридцятиріччя. Час від часу вона постає то в одній подобі, то в іншій; це може бути, наприклад, слівце «Ґьоте», що змушує мене злякано скрикувати й ховатися під ковдру. Хоч стільки я вивчав змалечку цього короля поетів, від його олімпійського спокою мені всякчас ставало моторошно. І коли нині він, перевдягнений, увесь чорний, мов та кухарка, вже не такий ясний і класичний, стоїть, перевершуючи своєю похмурістю самого Распутіна, перед моїм заґратованим ліжком і з нагоди мого дня народження запитує: «Чи прийшла Кухарка чорна?» — мене поймає глибокий страх.

«Так-так-так!» — підтверджували вагонні колеса, несучи втікача Оскара до Парижа. Власне, інтерполівців я очікував уже на паризькому Північному вокзалі — на Гар-дю-Нор, як сказав би француз. Але до мене забалакав лише носій, від якого тхнуло червоним вином так, що за Чорну кухарку я б його не сприйняв, хоч би як хотів. Я довірливо передав йому свою валізку, і він доніс її майже до самого виходу з перону. Я ж бо гадав, що поліцейські та, власне, й кухарка пошкодують грошей на перонний квиток, вони підійдуть до мене й заарештують уже на виході з перону. Отож із мого боку

1 ... 221 222 223 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Бляшаний барабан"